Вивезти за 50 днів: як Закарпаття у рекордні терміни позбулося майже всього єврейського населення

Голокост на Закарпатті тривав 52 дні. З 16 квітня по 6 червня 1944 року до Аушвіцу вивезли понад 100 тисяч євреїв з нашого краю та прилеглих територій. 

Втім, утиски єврейського населення угорська влада почала значно раніше. Вже на момент входження Підкарпатської Русі до Угорщини там діяв один антиєврейський закон, а другий розглядався у парламенті. Законодавство обмежувало кількість євреїв у навчальних закладах. 

Потім євреям офіційно заборонили вступати в шлюб і навіть мати любовні зв’язки з неєвреями. В Ужгороді у 1942 році відбувся процес проти Дезидерія Вайса, якого звинуватили у тому, що він хотів провести ніч з дівчиною-християнкою.

Крім абсурдної дискримінації, почалося відбирання майна: у євреїв забирали виноградники, потім поля, а згодом і магазини та іншу нерухомість. Закон вважав євреями навіть тих, хто сповідував християнство, якщо з бабусь і дідусів людини хоча б двоє належали до юдейської громади.

Попри це, євреїв продовжували мобілізувати до угорської армії, однак тільки до трудових батальйонів, де вони виконували інженерні роботи та рили окопи. Єврейські трудові загони часто використовували для розмінування, тож вони зазнавали великих втрат.

І все ж консервативна частина угорських політиків опиралася спробам Гітлера фізично знищити євреїв – настільки радикального антисемітизму союзники фюрера не осягнули. Перефразовуючи його улюбленого філософа, їх треба було підштовхнути.

«Остаточне вирішення»

Закарпаття було одним з небагатьох регіонів, де під час Другої світової не траплялося єврейських погромів. При цьому чехословацький перепис у 1930 році зафіксував, що приблизно 12-13% жителів Підкарпатської Русі складали євреї, а в Мукачеві вони становили 43% населення міста.

Першим актом кампанії зі знищення євреїв було звернення до уряду регентського комісара Міклоша Козми, в якому пропонували всіх євреїв, які не мали угорського громадянства, вважати галіціянтами (вихідцями з Галичини), і відповідно виселити їх у Галичину. Після цього приблизно 18 тис. євреїв зібрали на Рахівщині і передали німецьким окупаційним військам на протилежному боці кордону. Влітку 1941 року цих людей розстріляли неподалік Кам’янця-Подільського. Але євреям-громадянам Угорщини залишили життя, хай і з обмеженням прав.

Коліщатка механізму знищення закрутилися на повну потужність лише у березні 1944 року, коли в Угорщину прийшли німецькі війська. Німці дуже активно взялися за «остаточне вирішення єврейського питання». В Угорщину направили зондер-команду з близько 250 німців, які організували та керували депортацією євреїв. Проте виконували накази місцеві органи влади.  Єврейські гетто в Угорщині почали організовувати після наказу держсекретаря політичного відділу Міністерства внутрішніх справ від 7 квітня 1944 року. Карпатська територія та північна Трансільванія, що входили в підпорядкування жандармського округу VIII із центром у місті Кошице, були визначені як першочергова зона депортації євреїв. 

Праведники і грішники

«…Ось прийшов нещасний квітень 1944 року. Здавалося, і війні повинен був бути скоро кінець, але приблизно 20 квітня 1944 року угорська жандармерія дала євреям всіх сіл 2 години часу на збори — євреї були вивезені в Ужгород в гетто (приміщення цегельного заводу) і протягом 10 днів залізничним транспортом були відправлені в Аушвіц. Важкий, сумний час», – згадував Давид Крайслер.

На Закарпатті євреїв сконцентрували у гетто в дев’яти населених пунктах:

• Мукачево
• Ужгород
• Хуст
• Берегово
• Севлюш
• Тячів 
• Солотвино 
• Іза
• Сокирниця

Мукачево стало координаційним центром. Тогочасний мер Енгелхард розмістив гетто у самісінькому центрі міста, у районі теперішньої вулиці Валенберга. Територію оточили колючою сіткою. Частину євреїв з Мукачева і району поселили на цегельному заводі неподалік дороги на Берегово.

Євреїв Ужгорода виселили на територію цегельного заводу у кінці вулиці Визволення (тепер Минайська). Друге гетто було на сучасній вулиці Мукачівській, де знаходився деревообробний завод Глюка. Мер Ужгорода Ласло Меґої навіть отримав від нацистів похвалу за те, що він «зразково» організував виселення євреїв з міста.

Частину єврейського населення сучасного Рахівського району зігнали у гетто в Сигіті (тепер Сігету-Мармацієй, Румунія). 

Щоб заспокоїти людей, нікому не говорили правди. Так, один з ув’язнених у гетто в Хусті чув, що перед виселенням капітан угорської жандармерії казав: 

«Гетто – це така фірма, при якій немає нічого страшного. Кожен єврей у межах свого місця проживання організовано піде на роботу».

Тетяна Літераті цитує газетні замітки тих часів, у яких ішлося:

«Русинський народ з повним розумінням і підтримкою ставиться до такого рішення. І висловлює радість з того приводу, що гонведи та німецькі солдати взяли населені пункти під свій захист».

Напевно, народ розумів, наскільки небезпечно висловлювати щось, що не сподобається переліченим солдатам, особливо під прицілом їхньої зброї. Однак неєврейське населення, попри заборону, таємно переховувало євреїв та брало на зберігання їхні речі. Зі спогадів Цилі Зісович:

«Бабуся, Шиманович Циля, роздала дещо з речей сусідам, з умовою, що якщо хоч один з сім'ї повернеться, повернуть все, а якщо немає – нехай користуються. Мамі повернули обручки її батьків, перини, подушки, посуд, пару суконь».

У списку Праведників народів світу значиться 31 закарпатець. Ці люди допомагали євреям врятуватися від Голокосту. Одна з них, Марія Кутнич, врятувала молодого вчителя, який втік з Дебрецена. Він був родом із Великих Ком’ят, де й вирішив заховатися. Жінка надала йому сховок. Сусідка шантажувала її, погрожуючи видати жандармам. Однак Марія  далі переховувала вчителя. Після війни він емігрував в Аргентину.

Вижити – це було величезне везіння. Тих, хто допомагав євреям, теж карали. В Ужгороді школяра Лео Очкаї інтернували, бо він намагався передати двом жінкам у гетто цінності, а також планував організувати їхню втечу. Ужгородка Ержебет Возар отримала суворе покарання за те, що допомогла Фріді Грюнфельд втекти у Холмець і переховувала її на виноградниках батька.

Вижили, але не повернулись

У закарпатську «Книгу скорботи» занесено дані про понад 87 тисяч загиблих у гетто і таборах. Зосередження  євреїв Закарпаття у гетто і депортація до Освенцима тривали всього 52 дні, з 16 квітня по 6 червня 1944 року. Потяги на Освенцим рушали щоденно, починаючи з 14 травня. Це був безжальний механізм, масштаби якого страшно уявити. Було депортовано 115 тис. осіб, з них приблизно 100 тисяч – власне закарпатські євреї, інші – вихідці з теперішніх румунських та словацьких територій. 

Всі ешелони з Закарпаття відправлялися до міста Кошице, де жандарми передавали їх німецьким конвоїрам, а потім депортовані прямували до табору. Там молодих і фізично міцних відправляли на важкі роботи, а решту відразу заганяли у газові камери. Більшість табірних жахіть не пережила. За різними підрахунками, із депортованих вижило 12-25 тисяч людей, або 14-29%.

Дуже багато з тих, хто залишився живим, все одно не повернувся назад додому. Соня Гершкович, яка була ув’язнена в Дахау, пригадувала, що після звільнення табору американською армією їх два тижні годували на офіцерській кухні, потім відправили у Будапешт, а звідти – у Братиславу:

«З Братислави майже ніхто не повернувся на Закарпаття, виїхали в США, Ізраїль, Бельгію, Голландію, Будапешт. Ми повернулися додому, нікого не знайшли з рідних і близьких. У нашому будинку була прикордонна застава. Нас близько не підпустили до наших домівок. Аня і Роза поїхали в Ужгород, а ми з Сидону поїхали в Мукачево», – розповідала жінка.

У 1959 році, коли в Закарпатській області УРСР проводили перший перепис населення після війни, з’ясувалося, що там проживало вже тільки трохи більше 12 тисяч євреїв, що становило 1,32% населення області. Ті, хто вижив за нацистів, пізніше тікав від комуністів. Єврейське населення Закарпаття так і не відновилося, а етнічна картина краю змінилася назавжди. 

підготувала Христина Шепа,

для ПЕРШИЙ.com.ua