Живий очевидець: 100-річний ужгородець поділився страшними спогадами про Другу світову війну (ФОТО)

Микола Федорович Сотник народився в далекому 1919 році на невеликому хуторі поблизу Корюківки, що на Чернігівщині. Початок війни застав Миколу Сотника під час навчання у військовому училищі. Звірства фашистів у ті часи, нажаль, не оминули і його родину - матір з сестричкою гітлерівці спалили живцем, брата застрелили. Після цієї трагедії Микола Сотник рвався на передову і у лавах Білоруського фронту дійшов аж до Берліна. Втім, про страшні події війни 1941-1945 років Микола Федорович ніколи не розповідав рідним.

"Я це пережив, а вам воно не треба", - казав Микола Федорович, коли його запитували про події часів війни діти та онуки.

Своїми спогадами про ті страшні часи, звірства фашистів у його рідній Корюківці, події, що передували початку війни, мимоволі зроблену карколомну військову кар’єру та нелегку дорогу на Берлін і вистраждану перемогу Микола Федорович вперше розповів у 97 років. Розговорити ветерана вдалося чоловіку його онуки, журналісту Юрію Кравчуку. Невдовзі на шпальтах місцевої газети вийшов матеріал - "Добре пам’ятаю кожне ім’я, кожен образ однополчан..." з якого велика родина Миколи Сотника дізналась про нелегкі випробування, що випали на долю їх батька, дідуся, прадідуся. Розповідь про героя, за матеріалами кількагодинної розмови з ветераном, продовжила його онука, наша журналіст Саша Клімова. Тоді, у далекому 1941 році Микола Сотник проходив навчання у військовому училищі. Втім, іще не склавши іспитів, був направлений до лав Білоруського фронту. Тоді, за словами Миколи Федоровича, ніхто не вірив, що буде війна. Їм, молодим військовослужбовцям, повідомили, що іспити вони складатимуть вже в частинах. Молоді курсанти були переконані, що їдуть на військові навчання.

"... я був курсантом другого року служби. Готувались до екзаменів. Навесні нас на практику повезли аж в Харківську область, є така станція Балаклея, от тут був військовий боєприпасний завод і арсенал знарядь. Тут ми мали проходити стажування до червня місяця. Але вже в червні, числа десятого чи трохи раніше, нас відкликали з практики в Ленінград. Прибули туди, на нас вже була пошита форма військова, офіцерського складу. Власне кажучи, ми готувалися до держіспитів, які мали здавати у серпні місяці.

Втім, не так сталося, як гадалося. Микола Федорович пригадує, як у червні 1941 року начальником училища, комбригом, було скликано шикування, їх відділ і ще декілька за різними спеціальностями.

"... він сказав, що нас випускають без держіспитів, але будемо здавати їх на місці в частинах. Це сталося 16 червня, за 5 днів до початку війни. Будьоний, будучи заступником міністра оборони, підписав наказ про присвоєння військови звань. Я отримав військове звання "Воєнтехнік другого рангу"- це, власне кажучи, лейтенант", - згадує події, що передували війні Микола Федорович.

Так неочікувано для нього розпочалася Велика Вітчизняна Війна.

"Ми не розуміли, вважали, що все мирно буде, що будуть навчання у військових частинах. Тоді проводилась тимчасова мобілізація і німці, власне кажучи, дискридитували радянський союз, бо нібито підтягує війська до кордонів. Сталін наказав військам триматися подалі від кордонів. В цей час, ми отримали кожен окреме направлення у військові округи. Я потрапив в Орловський військовий округ. 19 червня я вже дістався на округ, де мене призначили у військову частину, яка знаходилась приблизно за 50 км. від Щорського району, тепер України, а тоді радянського союзу.19 числа я вже дістався з Орла у Клинці, тут була бригада з найстарішим російським озброєнням - гаубиці, пушки калібра 280 та 305 мм. Я потрапив в частину з 305-міліметровими, снаряд до неї важив 340 кг., також були бетонобійні, від англійської пушки Вікерса, фугасні снаряди, не знаю яким чином вони там взялися, певно викупала Росія в 14-му році. Ми розквартирувалися, а 22 червня, з’явився посильний, радіо-приймача в нас у будинку не було і ми ще не знали, що почалася війна. Він сказав, що війна і потрібно негайно з’явитися в частину на терміновий збір. Це було близько 8-ої ранку 22 червня", - розповідає Микола Сотник.

У період з 1941 по 1943 роки, через початок війни, він мимоволі зробив карколомну кар'єру від курсанта військового училища до начальника арт-забезпечення дивізіону. Страшну звістку про жорстоке вбивство рідних у Корюківці в березні 1943 Микола Федорович отримав несучи службу начальником арт-забезпечення у складі 330-го окремого дивізіону. Коли дізнався, що сталося у рідній Корюківці та про обставини втрати найрідніших  він рвався на фронт. Звернувся до начальника штабу, аби його відправили в частину, яка їде на передову. Втім, потрапити на фронт одразу не вдалось.

"... в 43-му році було нашестя на Корюківку під час якого загинули моя матір, сестра та брат. Фашисти спалювали людей живцем, заганяли у великі приміщення (школа, церква, клуб тощо - ред.) та підпалювали. Тих, хто намагався втекти чи вибратись із вогняної пастки - холоднокровно розстрілювали. Корюківку спалили вщент, не щадили ні жінок, ні дітей. Моїх матір та сестру спалили живцем в приміщенні ресторану, разом з іншими мешканцями села, яких сюди зігнали, а брата розстріляли. Він чув, як вони кричать, а коли намагався вчинити спробу їм допомогти – його зупинили, чергою перебили ноги. Він попросив добити і його прохання виконали. Тоді дивом вдалося врятуватися батькові й молодшій сестрі. Під час цього нашестя вони працювали на лісоскладі, де й сховалися серед лісоматеріалів. Там вони мали якусь кімнатку і їм вдалося перечекати набіг та залишитись в живих..", - згадує трагедію Микола Федорович.

(Батька Миколи Федоровича нестало вже давно, а сестра Надія, яка вижила після того нашестя, дожила свій вік у колі великої родини, у Стрию на Львівщині) В цей час, продовжує свою розповідь ветеран, бої йшли вже і на території Білорусії, і в західній частині України. Тоді його перевели в Мінськ, до навчального центру, на посаду начальника озброєння полка, якого по суті не ще не було. Тут проходила комплектація, отримували озброєння та тривалий час готувались до ведення бойових дій. В грудні 1944 року в повній бойовій готовності у складі Білоруського фронту вступили на територію Польщі. Звідси в Миколи Федоровича почалося бойове життя. За кілька тижнів його підрозділ вже брав участь у боях за Варшаву. А потім розпочалась нелегка дорога на Берлін.

"Війська 1-го Білоруського фронту вийшли на ріку Віслу і захопили плацдарми в районі Пулави і Магнушева. За кілька тижнів наш підрозділ вже брав участь у боях за Варшаву... Шлях від польського Магнушева до німецького Одера (близько 300 км.) ми подолали майже без боїв. За 70 кілометрів до Берліну нашого полку приблизно 250 осіб лишилось, а на початку взагалі йшли піхотинці, 80 чоловік всього на плацдармі близько 11 кілометрів, допомагала артилерія. Діставшись до річки Одер наприкінці березня, ми перейшли її по льоду. Переправили навіть 21 одиницю 45 мм пушок, які були в бою. За кілька днів лід на Одері зійшов і тепер відступ для нас означав смерть у крижаних водах ріки. Тут наші війська зайняли дамби та під командуванням Чуйкова почали готуватися до наступу на Берлін... Німці вже відступали. В кінці березня, фашисти здійснили нічний наступ на наш дивізіон, ми втратили 12 пушок, вони - стільки ж танків, але цей нічний бій ми програли. Ми не очікували, що німцям допомогли власівці", - згадує Микола Федорович.

Вже 16 квітня почався повноцінний наступ на Берлін. На ділянку фронту 5-ої ударної армії прибув маршал Жуков.

"З 16 по 22 квітня ми йшли до Берліна, це 5 - 6 днів. Наступаючи ворога сліпили прожекторами. З 22 квітня по 1 травня на німців було випущено стільки снарядів боєприпасів, скільки американці, французи та англійці разом взяті не використали за увесь час війни. У Берлін радянські солдати заходили зі словами, що Берлін буде німецьким "Berlin an die Deutschen", - згадує Микола Сотник.

8 травня 1945 року о 22:43 (9 травня в 00:43 за московським часом) в Карлсхорсті (Берлін) Жуков прийняв від генерал-фельдмаршала Вільгельма Кейтеля беззастережну капітуляцію військ нацистської Німеччини. А от, власне, сам День перемоги Микола Федорович проспав.

"...попередні кілька днів спати майже не доводилось, ситуація у Берліні залишалась вкрай напруженою. Коли ж вдалось заснути, я проспав більше доби, коли прокинувся - радянські війська вже святкували перемогу. За відсутність на шикуванні мені могло добряче влетіти від командування, але, зважаючи на виснаження, після огляду медика, вирішили мене не будити та не застосовувати покарання", - розповів Микола Сотник.

Після війни Микола Федорович певний час ніс службу в Німеччині та ще в кількох містах на території колишнього СРСР. Відомості про службу героя та нагороди збереглися і в розсекречених військових архівах. Насамкінець, його перевели в Ужгород. Тут він служив у артилерійському полку на вулиці Другетів. В Ужгороді Микола Федорович проживає і сьогодні в оточенні великої родини. Сюди, з дружиною Анною і трьома дітьми – сином Валерієм та доньками Аллою і Людмилою, Микола Сотник приїхав у 1958 році. Згодом, після завершення військової служби, до 1991 року працював на машинобудівному заводі інженером-технологом. За своє сторічне життя Микола Федорович Сотник виховав трьох дітей, первісток народився ще в час війни, які подарували йому семеро внуків, а ті, у свою чергу, десять правнуків і двох праправнуків.

Саша Клімова

• 26.02.2020

Микола Сотник відійшов у вічність на 101-му році життя, 26 лютого 2020 року Редакція сайту "ПЕРШИЙ.com.ua" висловлює щирі співчуття родині Миколи Федоровича Нагадуємо, Зима не здає позиції: в Карпатах патрульні рятували застряглі в снігу автівки (ФОТО) Читайте також: Цигарка ціною в життя: рятувальники повідомили деталі трагічної пожежі в Чопі (ФОТО)