Закарпатська птахофабрика: від створення до занепаду

Розвиваючи такі основні галузі виробництва, як машинобудування, приладобудування, механізацію сільського господарства, свого часу керівництво області подбало і про продовольчу базу. Для цього взялися за будівництво сучасної птахофабрики в с. Концово на Ужгородщині. У подальшому вона понад 30 років годувала м’ясом птиці та яйцями населення нашого краю та інших регіонів України.

Родом із 1968-го

Щодо історії, то в документах Державного архіву Закарпатської області знаходимо: розпочалася вона в серпні 1968-го. Саме тоді на підставі розпорядження Ради Міністрів і наказу Міністерства сільського господарства УРСР на базі птахоферми Лалівського садвинрадгоспу створили птахофабрику в с. Залужжя на Мукачівщині з 200 тисячами кур-несучок і земельною ділянкою 229 гектарів. Того ж року задля її розширення, як і всі об’єкти кролеферми колгоспу «Нове життя» Ужгородського району, теж передали Птахопрому УРСР. Відповідно до статуту, крім виробництва м’яса птиці, племінного молодняка, яєць харчових та племінних, фабрика зобов’язана була вирощувати сільськогосподарську продукцію та утримувати велику рогату худобу на м’ясо й для отримання молока. А в 1969-му облвиконком прийняв рішення про будівництво експериментального комплексу на Страбичівському відділенні яйцевих курей та Концівському по вирощуванню бройлерних курчат. Міністерство радгоспів УРСР прийняло цю пропозицію. Більше того, своїм наказом ухвалило зведення тоді ще Закарпатської птахофабрики в с. Концово Ужгородського району. Для цього виділили 42 мільйони карбованців. Поряд із цим керівництво фабрики, очолюване першим директором О. Галаганом, здійснювало й виробничу діяльність. Того року Залузька птахофабрика та колгоспи й радгоспи області виростили 273,5 тис. курей та 20 тис. каченят, 935 тисяч голів молодняка птиці, отримали відповідно 1200 тис. та 20 тис. яєць. Вартість одного кілограма бройлерів тоді становила 2 крб 14 коп.

Нашу «допотопну» птахофабрику інкогніто відвідав угорський міністр

Тим часом перший секретар Закарпатського обкому Компартії України Юрій Ільницький уже вів перемовини з угорською стороною про будівництво в Концові сучасної птахофабрики, завданням якої було забезпечити максимальний ріст виробництва яєць та м’яса птиці. У книжці «Спомини» він писав: «Після розвитку в краї інших галузей ми взялися за розвиток птахівництва. На той час було всього тридцять птахофабрик, але вони не могли забезпечити попит на м’ясо, яйця. У цьому не було нічого дивного. Бо які то були птахофабрики? Під’їжджаєш  до великої будівлі, де вони розміщалися. Навкруги біле пір’я. Заходиш до приміщення, а там кури і в клітках сидять, і літають під стелею. Хоч і конвеєри де-не-де вже були, і клітки, але все це діяло якось недоладно. Та для мене і це був уже крок уперед, бо раніше взагалі нічого не було… Мені зателефонував секретар Ніредьгазького обкому партії, мовляв, його колега, добрий товариш, ніколи не був у Радянському Союзі й попросив дати йому можливість відвідати Закарпаття. Я погодився. Його зустріли наші працівники з Іршавського, Мукачівського районів і відвезли на Берегівщину, де компактно проживають угорці. Знайомили з районом, і в угорському селі він оглянув птахофабрику (таку ж, про яку я розповів). Через три дні гість повернувся додому. Тижнів через два після цього мені зателефонував колега з Угорщини і сказав, що є велика потреба, аби я приїхав до них. Не сказав навіщо. Я зателефонував П. Шелесту для отримання дозволу. Петро Юхимович такі речі розумів: «Раз кличуть – треба їхати». Ми прибули до міста Баболна, що поблизу кордону з Австрією. Серед зустрічаючих був і той чоловік, що гостював у нас. Після привітань зробили екскурсію на птахофабрику. Це було справжнє сучасне підприємство. Виявилося, що на Закарпатті, на прохання мого колеги з Ніредьгази Імре Тара, тоді інкогніто гостював міністр сільського господарства Угорщини. Він запитав, які враження справила на мене екскурсія та запропонував збудувати таку ж птахофабрику в нашому краї. Я, як кажуть, потрапив у точку. Бо я не раз думав, яким чином вивести птахівництво з допотопного стану. Там же обговорили умови, визначили конкретну дату зустрічі на кордоні,  щоб повести розмову вже в діловому руслі. Я попросив п’ять днів, аби узгодити все це в ЦК. Повернувшись додому, негайно зателефонував у Київ. Мені відповіли, щоб зв’язався з Птахопромом. Я так і зробив».

Замість грошей за фабрику розраховувалися товаром

«Звідти приїхав представник на зустріч із угорськими товаришами. Йшлося про те, що вони збудують нам птахофаб­рику нового типу й завезуть нову породу курей-несучок, яку самі вивели – йдеться далі в книжці Ю. Ільницького. – Домовилися про спеціалістів, про оплату, про все інше. Але киянин не був готовим підписати документи. Мені ж нікуди було відступати, і я підписав їх. Підписав, що будемо будувати птахофабрику на Закарпатті. Угорці згодом запропонували, щоб замість грошей ми розрахувалися товарами, а саме: доставили їм п’ять чи шість легкових автомобілів, декілька вантажівок, шифер, ліс – усього на дванадцять мільйонів карбованців. Закарпаттю це було вигідно. Але як перевезти це через кордон в Угорщину? Я звернувся до П. Шелеста: «Петре Юхимовичу, є нагода мати чудову сучасну птахофабрику, але взамін Угорщині необхідно поставити товари (перерахував, які саме і скільки)». Він відповів: «Я беру це на себе, і за рахунок республіки виділимо тобі товари, але як вивезти їх за кордон – то вже не моя компетенція». Я зателефонував до свого доброго знайомого А. Лесечка, який очолював тоді Раду економічної взаємодопомоги. Він запропонував приїхати в Москву, що я і зробив. Було дано вказівку – справа зрушилася з місця. Ми почали відправляти в Угорщину товари. Проте нам від угорців поки нічого не надходило, а ми не знали причин затримки. Аж уже коли в нас здали в експлуатацію птахофабрику, Бургерт, який відав питанням птахівництва в Угорщині, заявив, що в його країні заборонено вивозити за кордон будь-яку продукцію птахівництва. Тоді він особисто звернувся до Яноша Кадара. Кадар заявив: «Якщо домовилися з Ільницьким – значить, треба виконувати», і діло пішло…» Уважно погортавши документи Держархіву, знаходимо, що птахофабрику в с. Концово потужністю 1 мільйон бройлерів на рік, а також 60 мільйонів яєць угорці побудували впродовж 1969 – 1972 років, і обійшлося це в 12 мільйонів карбованців. Здачу в експлуатацію здійснювали поетапно. Так, у 1970-му запрацювали 12 великих курників першого та другого секторів. Того року продали птиці в живій вазі на 7336 центнерів, бройлерів – 1153,4 тонни, виробили м’яса 7556 ц, яєць – 1100 тис. штук. Крім того, для подальшого птаховиробництва залишили 5600 дорослих птиць та 170 300 молодняка. Тут працювало 79 людей. …Міністр сільського господарства Угорщини Бургерт, будучи фанатом птахівництва, щоб вчасно виконати зобов’язання, майже щомісяця приїжджав на будівництво фабрики, а коли збудували, дуже радів. Документально засвідчено, що комплекс, до якого увійшло дев’ять секторів на 60 пташників, угорці здали в експлуатацію 1972 року. Того ж року за клопотанням керівництва області наказом Міністерства радгоспів УРСР Залузьку птахофабрику перейменували в «Закарпатську» Ужгородського району. Відтак Президія ВР УРСР у 1973-му присвоїла їй ім’я «50-річчя СРСР».

Тут трудилося в середньому 1200 працівників

Про розвиток об’єднання можна зробити узагальнення на основі фінансово-господарської діяльності за 1980 рік. Для фабрики він був досить важким, проте успішним, бо «на-гора» разом із структурними підрозділами видала 120 мільйонів штук яєць, 4200 тонн м’яса птиці, 3 900 тис. бройлерів. Тоді до структурного складу підприємства входили птахофабрики с. Концово, Мукачівська, Берегівська, Виноградівська та с. Зміївка, птахоферми Мукачівського радгоспу-технікуму, радгоспу «8 Березня» та с. Петрово Виноградівського району, пташині відділення сіл Залужжя, Геївці та Страбичово. Про стан справ у 1990-му маємо небагато відомостей. Знаємо, що в січні тут працювало 1120 осіб. Початковий річний план кілька разів корегувався в бік зменшення, і його кінцева величина становила 350 тисяч бройлерів. Фактично ж виростили 355 тисяч, птиці на м’ясо – 71530 ц, яєць – 79 972 тис. штук, а ще – 1 447 тис. голів молодняка. Таке потужне підприємство важко уявити без різного роду підрозділів. У архівних документах знаходимо, що першопочатково взялися за адмінпобутовий корпус. Відтак тут були: забійний цех із санітарним та ветеринарним блоком, інкубатор, комбікормовий склад, а також для зберігання яєць, нафтопродуктів, їдальня, електро- та столярний цехи, реммайстерня, гаражі, артезіанські свердловини з внутрішньофабричним водопроводом, 52 одиниці транспортних засобів, житловий будинок для працівників, а для їхніх діточок – дитячий садочок. У 1990-му за власний кошт у с. Минай звели школу. Протягом 1980-х – середня облікова чисельність всього персоналу становила 1200 чоловік.

Початок кінця

У серпні 1991 року після невдалого путчу ГКЧП, Компартія Радянського Союзу припинила своє існування. Після розпаду СРСР криза охопила всі сторони суспільного життя. Однак колектив фабрики в умовах ринкової економіки продов­жував працювати, використовуючи всі можливі засоби, аби триматися на плаву. Проте інфляція лютувала. Склалася ненормальна ситуація, коли на продукцію птахівництва встановили фіксовані ціни, збільшені втричі, а на комбікорми, сировину й матеріали – договірні, які зросли в 5 – 8 разів. У подальші роки підприємство перебувало у важкому фінансовому стані. Відомо, що в 1996-му держава відпустила ціни на зерно й відмовилася фінансувати виробництво комбікормів, поклавши вирішення цього питання на місцеві органи. Але птахофабрика продовжувала постачати свою продукцію споживачам України, в т.ч. і Закарпаття, без попередньої оплати, що призвело до боргу покупців, який становив понад один млн грн. У свою чергу підприємство за отриманий комбікорм заборгувало Ужгородському хлібокомбінату 1035000 грн. З надією на покращення ситуації, в лютому 1997-го всі структурні підрозділи перевели на повний госпрозрахунок. Утім це не допомогло. Катастрофічно не вистачало обігових коштів. Пішов різкий спад виробництва та скорочення штатних працівників. З квітня почався масовий забій птиці, а заробітну плату стали виплачувати яйцями. Отже, після розпаду Радянського Союзу Закарпатська птахофабрика залишилася наодинці зі своїми проблемами. 11 лютого 1997-го арбітражний суд за позовом Ужгородського комбінату хлібопродуктів порушив справу про стягнення боргу з неї. А затим присудив стягнути 10 035 000 грн основ­ного боргу та 100 000 грн пені. Але відсутність коштів на його погашення призводила до створення нового, бо щоб не допустити падіж птиці, необхідно було продовжити відпуск комбікорму без оплати, а значить, збільшувати борг. Ужгородська районна рада, щоб не допустити ліквідації фабрики, вирішила її реорганізувати шляхом приєднання до Ужгородського хлібокомбінату на правах структурного підрозділу. На виконання цього рішення ОДА прийняла відповідне розпорядження. Так закінчилася історія Закарпатської птахофабрики в с. Концово, яка понад 30 років була годувальницею населення нашої області та інших регіонів України. Юрій ТУРЯНИЦЯ, краєзнавець За матеріалами: http://dzerkalo-zakarpattya.com