Врятовані: у Мукачеві повертаються до тями ті, хто втік від війни
Закарпатська область наразі – один з небагатьох регіонів України, де ще безпечно. Навіть повітряна тривога тут була лише навчальна. Переселенців зі Сходу – а відносно Закарпаття Сходом є вся Україна – приймають цілодобово.
Прості мешканці регіону, волонтери, бізнес і місцева влада згуртувалися, щоб забезпечити гостей всім необхідним. Наскільки швидко все вдалося налагодити – не може не дивувати.
З переселенців – у солдати
Гуртожиток №1 МДУ приймає сім’ї з дітьми. Станом на вечір 4 березня тут мешкало 143 людини. Віталій Симоняк, заступник керівника центру з розміщення переселенців Мукачівського державного університету по вулиці Філатова, каже: підсумок підбивають кожну годину. Всього у наявності є 152 місця.
«У нас є відповідні умови: тепло, гаряча вода, пральня, полігонні кухні на поверхах, теплі душові, у нас є волонтерська бригада, яка годує», – розповідає Віталій.
На початку була проблема з доставкою їжі – її вже налагодили. Багато установ, від яких зовсім не очікували, взялися допомагати – ресторани «Ferdinand» і «Millennium», християнська молодь Свято-Троїцького храму в Паланку вже другий день поставляє вечерю.
«Є багато речей і людей, від яких ми приємно здивовані», – говорить чоловік.
Також налагодили зв’язок з лікарнею. Бували різні випадки: у когось дитина психологічно втомлена, у когось немовля має кольки від суміші. Вже доводилось викликати «швидку».
В гуртожитки переселенців оформлюють тільки через ЦНАП. Щоранку гуртожиток дає цифру, скільки є вільних місць. Люди приїжджають цілодобово.
Орієнтуються на розміщення жінок з дітьми. Для чоловіків є журнал реєстрації призовників, вони ознайомлюються з вимогою Закарпатської ОДА. І якщо протягом 24 годин з часу поселення вони не прибувають до військкомату, їх виселяють:
«У нас такі були троє з Краматорська. Дуже цікаві люди. Ми їх виселили, на жаль. Перед тим вони ознайомилися. Вони три дні мені розтягували історію. Але зараз ми налагодили зв’язок з військкоматом, Нацгвардією, у нас дуже все системно».
Дуже багато хлопців, за словами Віталія, порядні, вони відправляються на Схід, додому, стають до лав Збройних сил. На завтра, 5 березня, готують двох, сьогодні відправились троє. Так відбувається щодня. Сім’я переночує добу – чоловік іде у військкомат, реєструється, і через день вже відправляється.
«Проблема в нас у наявності комплектування хлопців на Схід, – визнає Симоняк. – Моє завдання – максимум допомогти їм забезпечити себе. Є багато речей, які ми можемо дати, а є моменти, коли ми не можемо. Це стосується просто штанів, кофт… Я спілкуюся з військовими, які зараз в АТО (очевидно, мається на увазі війна – авт.), у мене є конкретний список, що потрібно з одягу, медикаментів, продуктів. На жаль, у Мукачеві зараз потрібно начальника військкомату викликати, щоб дали комплект хлопцю, який їде захищати Вітчизну… Військкомат не може всіх забезпечити, бо їх тисячі».
Іноді навіть волонтери не в змозі нічого дати хлопцеві, якому лишається три години до відправки. Комплекти, які збирають потім, відправляють уже слідом за бійцями. Потрібна їжа, бронежилети, наколінники, налокітники, взуття.
«Коли ми їхали, нас бомбардували»
У самому гуртожитку відбувається постійний рух. Працюють волонтерські бригади зі складу студентів і викладачів. Коли хтось виїжджає – вони змінюють постільну білизну. Майже як у готелі.
Очікують, що тут зможуть приймати потік людей, а ті, які вже є, будуть евакуюватися, бо більшість хоче виїхати за кордон.
Приїжджають навіть іноземні делегації, які самі пропонують забрати до себе сім’ї з дітьми. Нещодавно була делегація з Румунії та забрала хлопчика-аутиста 2014 року народження, який з мамою лише вчора приїхав у Мукачево.
В сімейному гуртожитку тепліша атмосфера, ніж у студентському. У навчальній бібліотеці між запилюженими книжковими стелажами складені пакети з підгузками і засоби гігієни. У окремих приміщеннях зберігають дитяче харчування і крупи, відсортований одяг та інші необхідні речі. У коридорі стоять коляски, щоб гуляти з немовлятами. Все, аж до тарілок на кухні – від волонтерів.
У залі облаштували ігрову кімнату. Столи завалені м’якими іграшками. Тут, у безпеці, діти граються у м’яча і крутять «колесо». А у рідних містах їхні однолітки в цей час сидять у бомбосховищах. Багато хто – з Києва та Київської області.
Півторамісячна Мілана, та сама, у якої були кольки, плаче, а мама Ребекка її заколисує. Віталій цікавиться, чи краще дитині з новою сумішшю і уточнює, що потрібен крем для ясен. Навіть такі побажання враховують. Братик Мілани Давид зосереджено жує апельсин.
Умови стандартні гуртожитські: довгі коридори, по обидва боки двері, кімнатка у цьому випадку на 4 ліжка, з великим вікном. Тут живе Ребекка з сином і донькою, а також їхні бабуся з дідусем. Вони приїхали з Одеси. У їх сім’ї вісім дітей і ще онуки, вона розмістилася у кількох кімнатах.
«Ми тут приблизно два-три дні, але для мене це вже як п’ять років. У мене такий шок, ми ніяк відійти не можемо», – говорить бабуся, сухорлява жінка у пістрявій хустці.
Коли виїжджали, розповідає вона, у Одесі була ще тиша. Але саме тоді, як вони сіли на потяг, оголосили повітряну тривогу. Їх бомбардували. Це було страшно. Чоловік подзвонив її доньці по телефону, та провідниця попросила швидко вимкнути телефон, бо він освітлює. В потязі з ними була дитина-інвалід.
«Ми довго їхали в темряві, і дуже повільно, тому що всюди був дуже сильний гуркіт, що з лівого, що з правого боку, – описує жінка. – І вони заснули під цей гуркіт, але коли ми почали далі їхати – не знаю, що це було, але я вперше в житті побачила справа і зліва таке, ніби горять ліхтарі, вони об’єднуються і утворюється така куля вибухова… Ми дивом залишилися живі».
Старий батько каже, що його двох синів по приїзді забрали служити, хоча вони мали документи, видані військкоматом в Одесі, що за станом здоров’я вони звільнені від військового обв’язку:
«Вони пішли військкомат, у них порвали ці документи і сказали, що вони недійсні», – стверджує чоловік.
Батько розповідає, що у одного з хлопців на руці порвані сухожилля. Крім того, сім’я віруюча. Згідно своїх переконань вони не можуть брати в руки зброю, але готові допомагати інакшим чином, робити будь-що, лише не зі зброєю в руках.
Як би не було, на Закарпатті сім'я не лишиться: у них є родичі у Німеччині, їх вже чекають там і хвилюються. Як будуть діставатися, ще не знають, їм повинні зателефонувати. Але тут, кажуть, забезпечені всім – житлом, харчуванням, в тому числі дитячим, речами, можна помитися. Батько родини вдячний:
«Я дякую Богу, що ця організація так рясно забезпечує і турбується про біженців».
Вдома лишились чоловіки і собаки
Тетяна з Коростишева разом з родиною знайшла тимчасовий прихисток в Мукачеві через знайомих. Їй потрібно було всього одну ніч переночувати перед тим, як їхати за кордон. Вона плакала, згадуючи пережите, а також через те, що її сім’я була розділена. З нею приїхали вагітна донька, п’ятирічна внучка і зять. А її 62-річний чоловік з хворим серцем і 85-річний батько залишилися вдома з двома собаками і запасом продовольства. Батько вже надто старий, щоб їхати, а чоловік не захотів. Жінка не знала, як вчинити – повертатися до них додому чи перетнути кордон і допомагати там доньці з дитиною.
Дорога на Закарпаття була довгою, зять провів 18 годин за кермом, приїхали близько третьої ночі. А йому два тижні тому робили операцію через перелом ключиці, рука була зашита.
Неподалік їхнього міста, згадувала жінка, окупанти бомбардували військовий об’єкт:
«Дуже страшно. Ми бачили, як летять винищувачі і вибухають ракети».
Під час тривоги маленьку онучку Сашу сонною носили у підвал. За цей час дівчинка почала боятися виходити на вулицю і впродовж всієї дороги відмовлялася навіть піти у туалет. Опинившись у чужому домі, Саша весь час горнулася або до матері, або до бабусі, і дивилася на незнайомців великими очима, як налякане кошеня.
У Тетяниної знайомої діти через бойові дії не змогли виїхати з Києва. Цілі сім’ї ночують на паркінгу між двома будинками, знесли туди ковдри.
Жінці є, куди прямувати – інша її донька з чоловіком живуть в Америці. Отож на другий день, виспавшись, родина вирушає в бік Угорщини, на пункт пропуску «Косино». За ранок мала Саша осміліла, ганяє хазяйських котів і робить фотографії на планшет.
Тетяна вирішує: якщо на кордоні зятя пропустять, вона повернеться, якщо ні – поїде з донькою. Зятя, зрештою, не пропустили.
3 березня у Мукачеві вже охрестили дитину, яка народилася тут у сім’ї переселенців. Якби вона могла вирости у мирній Україні – більше нічого не потрібно.
підготувала Христина Шепа,
для ПЕРШИЙ.com.ua
Коментарі - 0