Тисячі побитих і зґвалтованих: з кожним роком все більше закарпаток стають жертвами насильства

Суспільство століттями сприймало повсякденне насильство над жінкою як норму. На Закарпатті символічну санкцію на нього давали ще на весіллі, де був обряд відтинання коси нареченої топірцем. Гуцули казали: «жінка небита як коса неклепана». Статистика домашнього насильства у краї досі зростає. Хто захистить? Попри те, що в патріархальному суспільстві підняти руку на жінку для чоловіка не вважалося злочином, якщо життю жертви загрожувала очевидна небезпека, громада ставала на її бік. У давнину в Карпатах дружина буйного чоловіка мала право повернутися до родичів або звернутися до суду, який міг присудити кривднику штраф або короткочасне ув’язнення. За часів Австро-Угорщини загрозлива поведінка, важке фізичне насильство, а також нездоланна відраза до партнера вважалися підставою до розлучення або сепарації, проте юридична процедура розірвання шлюбу була непростою. Сьогодні розлучитися з кривдником не настільки складно. В Україні домашнє насильство криміналізоване. І за 9 місяців 2020 року до поліції Закарпатської області надійшло 2446 заяв про насильство у сім’ї. З них 2154 – від жінок, 264 – від чоловіків і 28 – від дітей. У 88% випадків жертвами домашнього насильства на Закарпатті ставали жінки. А з 2620 кривдників, які перебувають на обліку в поліції, 2461 (майже 94%) – чоловіки. Йдеться, безперечно, лише про ті випадки, коли жертва не стерпіла і заявила до поліції – проблема насправді значно більш розповсюджена. Підраховано, що до правоохоронців звертаються тільки 10% потерпілих. Директор департаменту соціального захисту населення Михайло Петрішка зазначив, що на Закарпатті статистика звернень щодо насильства в родині щороку зростає, і цього року їх зафіксували на 11% більше, ніж попереднього. Припускають, що просто більше жертв знають, куди скаржитися у таких випадках. Втім, цьогоріч збільшення кількості заяв має ще одну причину, яку не можна випускати з поля зору. Під час пандемії жінки почали частіше стикатися з домашнім насильством. Про це свідчать, зокрема, і висновки аналітичного дослідження «Вплив СOVID-19 на права жінок в Україні», проведеного Асоціацією жінок-юристок України «Юрфем». Понад 40% опитаних, які повідомили про домашнє насильство, не мали такого досвіду до карантину. Багато сімей психологічно не витримували спільного перебування у замкненому просторі. У майже 40% жінок знизилися доходи, а це зробило їх більш вразливими до економічного насилля. На тлі карантинного сплеску знущань над жінками в Ужгороді влітку 2020 року організували групу взаємопідтримки для жінок, які зазнали насильства. Не тільки кулаком У сучасному розмінні, в тому числі з погляду законодавства, не лише побої і ґвалт, а й психологічний та фінансовий тиск розцінюють як насильство. Однак наявність «безконтактної» наруги довести набагато складніше. У традиційній системі координат її не існує. Словесні образи нічого не важать: милі сваряться – тільки тішаться. Економічна несправедливість і так всюди – всі ми собі в чомусь відмовляємо, а раз чоловік заробляє на сім’ю, нормально, що він же вирішує, куди подіти дохід. Не всі усвідомлюють, що злісні насмішки, постійне приниження, безпідставна критика і прискіпування до найменших дрібниць, заборона працювати або навчатися, позбавляння грошей за «провини» і вимога звітувати за кожну копійку – це також форми насилля. Жінки можуть роками залишатися з такими партнерами попри щоденні моральні тортури, будучи впевнені у своїй неповноцінності і неспроможності вижити без сильного плеча. Не дивно, адже саме у цьому їх щодня переконують кривдники, які, психологічно втоптуючи партнерку в бруд, підвищують власну самооцінку. Але від морального тиску до фізичного – один крок. Торік жителя Хустщини засудили до 200 годин громадських робіт за те, що він систематично ображав та принижував жінку, зазвичай у нетверезому стані. Та звинувачувальні вироки кривдникам, що чинять психологічне, та й навіть фізичне насильство у родині – радше виняток із правил. Доки не скоєне вбивство, їм навіть підозри оголошують неохоче. За даними Закарпатської обласної прокуратури, за 10 місяців 2020 року 120 особам оголошено підозру у скоєнні домашнього насильства і 764 – у злочинах щодо жінок. Поліція області винесла всього 425 термінових заборонних приписів  відносно кривдників. Буває, краще одразу тікати. Нікуди подітися Жінки, які страждають від насильства, зазвичай почуваються абсолютно безпорадними. Вони не знають, як вирватися з хибного кола, куди піти і де сховатися від кривдника. Тиран може відшукати жертву, яка ховається у родичів або знайомих і фальшивими лестощами чи прямими погрозами переконувати повернутися. Закарпатка, яка після чергових побоїв тиждень пролежала у лікарні зі струсом головного мозку та врешті пішла до притулку в Ужгороді, зізналася, що кілька разів піддавалася на вмовляння громадського чоловіка повернутися. Вона просто не знала, що буде робити сама. На Закарпатті надати притулок жінкам, які постраждали від насильства, та їхнім дітям можуть у державних установах або громадських та благодійних організаціях:

• У Закарпатському обласному центрі соціально-психологічної допомоги в Ужгороді
• У Закарпатському центрі соціально-психологічної реабілітації дітей у Сваляві
• У притулках на базі Мукачівського районного благодійного фонду «Надія» у с. Лавки
• При діаконічному відділенні Реформатської церкви будинку матері та дитини у «Кризовому центрі» в Берегівському районі
• У центрі допомоги для осіб, які опинилися у складних життєвих обставинах при громадській організації «Неємія» в Ужгороді

Проте спеціалізованих притулків для осіб, які постраждали саме від домашнього насильства або насильства за ознакою статі, у області не створено. До обласного центру соціально-психологічної допомоги, за словами психологині установи Тетяни Хорошилової, щотижня звертається 1-2 постраждалих від домашнього насильства, у тому числі за психологічною та консультаційною підтримкою. Але в цьому центрі може перебувати не більше 10 людей одночасно. Оскільки закладів, де можуть прихистити постраждалих жінок, мало, їхня місткість обмежена, а у віддалених гірських районах вони взагалі відсутні, це залишає багатьох закарпаток, особливо тих, які живуть у найскладніших умовах, віч-на-віч з проблемами, які не прийнято виносити з хати. Тестостерон у шорах Якщо публічно розповідати про образи та побої жертви можуть принаймні не червоніючи від сорому, сексуальне насилля – абсолютне табу. З січня по жовтень 2020 року на Закарпатті обліковано 25 зґвалтувань і 2 випадки інших форм сексуального насилля. Так, влітку Перечинщині затримали чоловіка, який зґвалтував одинадцятирічну дівчинку, що доводилася йому родичкою. Це та сфера, де проблеми намагаються приховати, а оточуючі найчастіше вдаються до віктімлейблінгу – звинувачення жертви. Байдуже, у чому полягає гадана провина: вдягла «провокативний» одяг, бігала у порожньому парку, йшла сама темною вулицею, не заблокувала двері у купе потяга. Уникнути таких звинувачень може хіба що незріла дитина, яка у звичаєвому розумінні нездатна спокушати. Але всі перелічені «провокації» не можуть бути причиною зґвалтування, бо якщо так, то у місцевостях, де дівчатам і жінкам диктують суворі норми стосовно того, у що вдягатися, куди ходити і з ким спілкуватися (Алжир, Бангладеш, Індія, Пакистан, тощо) сексуальне насильство щодо них не мало б існувати або бути менш поширеним, ніж на ліберальному Заході. На практиці ситуація протилежна: хіджаб та бурка не захищають від похоті ґвалтівників. Жінка, на яку напали і щось зробили з її тілом без її згоди, не несе відповідальності за те, що чоловік, у якого зашкалював тестостерон, не зміг себе стримати. Якщо у самців тварин виникають проблеми з надмірною агресією, перший вихід, який пропонують господарям – це кастрація. У частині країн хімічна, або й хірургічна кастрація застосовувалася, а подекуди досі практикується щодо людей – як метод покарання ґвалтівників і педофілів. Але такі заходи в ООН називають «жорстокими і нелюдськими». «Драконівські покарання – не метод, адже вони самі є злочинами», – вважають в організації. В Україні парламент у 2019 році ухвалив закон про хімічну кастрацію педофілів і ґвалтівників, проте президент наклав на нього вето. І все ж – чому в усіх культурах чоловіки частіше скоюють насильство проти жінок, а не навпаки? Вважаються, що це відголосок еволюційної історії: самці змушені були змагатися за доступ до самок, а здобувши його – втримувати партнерок біля себе. Оскільки ставлення до жінки як до цілі і власності чоловіка вкорінена у природі половини людства, боротьба проти насильства стосовно жінок – це тривалий процес, а не акція терміном у 16 днів. В довготерміновій перспективі необхідно створювати середовище, у якому агресивна поведінка з партнеркою стала б стратегічно невигідною, бо насильник безумовно опинявся би у програші – без пари, без потомства і без гуляшу. Тому категоричне неприйняття насилля з боку самих жінок не менш важливе, ніж санкції з боку інституцій. Той, хто знущається – не любить.  

підготувала Христина Шепа,

для ПЕРШИЙ.com.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В Ужгороді провели акцію «16 днів проти насильства» (ФОТО) Будьте в курсі з “ПЕРШИЙ.com.ua” – приєднуйся до наших каналів у Telegram та Viber, а також підписуйся на сторінку в Instagram