Таємниці Грушівського монастиря

Саме тут знаходиться один з найдавніших центрів християнства, звідки віра Христова віками поширювалася не тільки в нас, але й у сусідній Румунії. Якщо Мукачівський монастир був оплотом духовної культури в центральних і західних районах Закарпаття, то Грушівський відігравав таку ж роль на сході нашого краю. Там, де мовчать історичні джерела, народжуються версії «Монастир святого Михаїла Архангела в Грушеві є одним із найдавніших монастирів Мукачівської єпархії, якщо не давніший за Мукачівський монастир на Чернечій горі, то певно другий після нього», – писав відомий закарпатський історик Михайло Лучкай. Проте хто і коли заснував цю стародавню чернечу обитель, донині залишається нерозкритою таємницею. Одні дослідники вважають Грушівський монастир найдавнішим у краї (кінець ІХ–Х ст.), інші припускають, що він міг бути заснований у ХІІ або на початку ХІІІ ст., дехто ж відносить час його виникнення до середини ХІV ст. Там, де мовчать історичні джерела, народжуються версії. А щодо фактів, то відомо: святиня існувала ще до монголо-татарської навали на чолі з ханом Батиєм у 1242 році. Як пише про це закарпатський історик Юрій Жаткович, ченці Грушівського монастиря після відходу орди жалілися королю Угорщини Бейлі VІ (1215–1270), що під час нападу пропали всі їхні документи й грамоти, було пограбоване монастирське майно. Розквіт монастиря Минули часи лихоліття, залишилися позаду нелегкі випробування, і вже в другій половині ХІV ст. монастир у Грушеві дочекався свого блискучого розквіту. Святиню взяли під опіку могутні покровителі. Ними стали волоські (румунські) воєводи Балк (Балиця) і Драг, які за службу угорській короні дістали від монарха великі території в Марамороші, у тому числі Хустський і Королівський замки. Магнати побудували новий храм, забезпечили ченців усім необхідним, а в 1391 році за їхнім побажанням патріарх Константинополя Антоній дав монастирю грамоту на «ставропігійське право». Ставропігія – церковна інституція, підпорядкована безпосередньо патріарху і звільнена від влади місцевого єпископа чи будь-якої світської влади. Ігумена монастиря Пахомія було призначено екзархом, тобто намісником патріарха. У документі говориться: «Згаданий ігумен і екзарх повинен наглядати над духовенством і народом… наводити і навчати все душам корисне і спасаюче…». Екзарх одержав право освячувати храми від імені патріарха та здобув церковну юрисдикцію над духовенством і народом у місцевостях, підпорядкованих монастирю. А після його смерті ченці разом з воєводами Драгом та Балком мали обрати собі нового ігумена без згоди мукачівського єпископа. І ще один важливий момент: за цією грамотою «…при всіх святих відправах повинно згадуватися ім’я патріарха як у монастирі, так і в інших храмах…». Драг помер у 1402 році, Балк – у 1404-му. Сини воєводи Балка, Дмитро та Олександр, грамотою від 1404 року, написаною церковнослов’янською мовою, подарували монастирю один маєток і три села з млином: Грушево, Кривий, Тересву з полями, лісами й водами, як говориться в документі, «з усіма прижитками». Будучи під опікою сильних світу цього та сповна забезпеченими матеріально, ченці розгорнули широку духовну і просвітницьку діяльність, засновували та будували нові храми. Осередком освіти в монастирі були бібліотека церковнослов’янської літератури та богословська й народна школи, де навчалися священики, дяки і частина знаті, переписувалися слов’янські книги. Але, на превеликий жаль, усе хороше рано чи пізно закінчується. За сходом сонця завжди йде захід, а за розквітом – занепад. Тривожні роки та руйнування Славний рід Драгів пізніше прийняв ім’я Драгфі, а свої маєтки в Марамороші змінив на інші – в Угорщині. Монастир втратив покровителів і подаровані ними села. Опинившись у складному становищі, ченці намагалися зберегти свої привілеї. Історичні документи стверджують, що в 1494 році Іларіон, ігумен Грушівського монастиря, особисто з’явився в короля, показав йому написану на пергаменті грецьку грамоту патріарха Антонія з її латинським перекладом і просив, щоб угорський монарх ту грамоту підтвердив. Король погодився. Але через півстоліття (1556) інший правитель, князь Трансильванії Стефан Баторій, наказав підпорядкувати монастир Мукачівській єпархії. У тривожні роки релігійних воєн, коли реформація та антиреформація руйнівними хвилями прокотилися землями нашого краю, Грушівський монастир неодноразово ставав резиденцією православного мукачівського єпископа. З історичних джерел відомо, що «владика русинів» керував єпархією саме звідти близько 1558 року, а потім у 1607-му, оскільки монастир у Мукачеві декілька разів був пограбований і спалений та перебував під постійною загрозою цілковитого знищення. Інтенсивні військові дії і безжальна руйнація не могли оминути старовинний оплот християнства в Грушеві. До сьогодні залишається загадкою дата зруйнування монастиря. Знаємо лише, що він був розбитий поляками на чолі з князем Любомирським у 1657 році, коли ті вторглися на Закарпаття, переслідуючи трансильванського князя Юрія ІІ Ракоці. Подальші події невідомі. Деякі науковці вважають, що монастир знищили протестанти Мараморощини в 1670-му. Інші припускають, що це сталося в 1690-х роках, під час повстання Імре Текелі, а дехто твердить: монастир зруйнували католики. Ясно одне: біда прийшла в Грушево несподівано і стрімко, а ченці, які вціліли, поселилися в інших місцях, подалі від доріг і воєнних завірюх. Грушівська друкарня Найбільшою загадкою старовинного монастиря донині залишається питання про існування в ньому друкарні в середині ХV ст. Уперше в науковій літературі цю проблему порушив М.Лучкай. Про друкарню згадував у своїх творах і А.Балудянський та інші історики Закарпаття. Існують версії, що там були надруковані такі пам’ятні книжки, як «Пентекостаріон», «Руское євангеліє», «Молитвослов», «Октоїх» і навіть «Буквар» для дітей старослов’янською мовою. Дослідник А.Петрушевич твердив, що вийшли також «Тріодь постна» і «Тріодь цвітна». За його версією, книжки видавав визначний слов’янський першодрукар Швайпольт Фіоль, який був звинувачений у належності до гуситів і втік сюди, рятуючись від переслідувань краківського католицького єпископа. Це питання фундаментально досліджував О.Орос, котрий відносно нещодавно розкрив широкому загалу плоди своїх багатолітніх пошуків. Порівнюючи тексти книжок анонімних друкарень ХV–ХVІ ст., він помітив, що ініціальними літерами (буквицями), великими й малими заставками, в’яззю, кінцівками, мовними особливостями, вживанням слів і виразів вони міцно прив’язані до народного мовлення корінного населення нашого краю. До прикладу, дослідник звернув увагу на рукопис «Октоїха», який походить з Грушівського монастиря і зберігається нині у фондах Закарпатського краєзнавчого музею. На думку автора, саме він послужив першоджерелом для однойменного примірника друкованої книги, котру прийнято вважати за краківську, видану Фіолем у 1491 році. Крім того, О.Орос наводить версію про опанування Іваном Федоровим секретів друкарства саме в Грушеві, а також подробиці його біографії як вихідця з Пряшівської Русі. Відповідно до цієї гіпотези, русин-українець зі Східної Словаччини Іван Федоров навчався в Краківському університеті, а його рідне село Петрівці знаходилося за 200 км звідти. Більше того, учений стверджує, що 7 анонімних видань, які нібито були надруковані протягом 1553–1563 років у невідомій московській друкарні, насправді були привезені Іваном Федоровим з далекого Грушева. Цікаво, що спеціалісти з книгодрукування, які працюють у наукових закладах Києва і Москви, на підставі аналізу шрифту, паперу, техніки окремих анонімних видань ХV–ХVІ ст. припускають можливість їх виготовлення саме в друкарнях Карпатського регіону, і насамперед у Грушеві. Утім конкретних документів про існування друкарні не збереглося, тому ряд учених не погоджуються з цією думкою. Але навіть якщо припустити, що її ніколи не було, важко переоцінити роль Грушівського монастиря в поширенні духовної культури та слов’янської писемності в Карпатському регіоні. Несанкціоновані розкопки Ідея відновлення одного з найдавніших в Україні центрів християнства знайшла підтримку й була втілена в життя на початку ХХІ ст. Відкриття Грушівського жіночого монастиря Архангела Михаїла відбулось у 2004 році. Уже в липні 2006-го його перетворили на чоловічий. Сучасна чернеча обитель розташувалася поряд із залишками старого монастиря на самому вершечку села. Протягом 1997–1998 років румунські й українські археологи виявили тут руїни кам’яної церкви та дерев’яної забудови ХVІ–ХVІІ ст. Згодом ченці самі взялися за розкопки. Під час розчистки території вони наштовхнулися на людські рештки, фрагменти кераміки, стародавні цвяхи і навіть залишки давньої штукатурки. Ширина фундаменту старого храму сягає від одного до півтора метра, подекуди видніються сліди фресок. На кістяках є сліди насилля – в одному із черепів виявили вістря стріли. Коли про знахідки дізналися науковці, несанкціоновані розкопки було припинено. Щоправда, усі знайдені предмети дотепер зберігаються в монастирському храмі. Диво у святому місці Не обійшлося тут і без дива. Святі отці розповідають, що один з черепів через деякий час став пахнути й після цього в монастирі почали відбуватися дивовижні речі. Стародавній центр християнства з кожним роком приваблює дедалі більше вірників, паломників та науковців не тільки з України, а й багатьох інших держав. У цьому святому місці дійсно варто побувати. І якщо життєва дорога таки приведе вас у село Грушево, обов’язково напийтеся з монастирської цілющої криниці кришталевої намоленої води. Ченці кажуть: зло оминатиме душу того, хто хоч раз її спробує. Руслан ФАТУЛА