Що відзначають 14 листопада: свята, пам'ятні дати, дні народження (ФОТО)

Сьогодні, 14 листопада, у світі відзначають День боротьби проти діабету, а віряни вшановують пам'ять безсрібників Косми та Даміана. До вашої уваги традиції та прикмети в цей день – дізнайтеся, що можна і не можна робити!

Дата 14 листопада ввійшла в історію кількома знаковими подіями та святами.

• За релігійним календарем сьогодні, 14 листопада, вшановують пам'ять безсрібників Косми та Даміана. Східні слов'яни проводжали осінь і зустрічали зиму, відзначаючи Кузьминки осінні, які ще називали: День Кузьми та Дем'яна, Куретники.
• У неділю, 14 листопада, іменини відзначають власники таких імен: Адріан, Хома, Кузьма і Дем'ян.​ Не забудьте привітати винуватців свята з Днем ангела!

14 листопада - день який насичений такими подіями:

• День виноградаря і винороба відзначається у другу неділю листопада

Вирощуванням винограду і виробництвом вина на наших теренах – в Криму, в Північному Причорномор’ї, в нижньому Подніпров’ї, міжріччі Дністра та Дунаю, займалися з давніх давен. Ймовірно, виноград завезли греки, які заснували свої колонії на Півдні України.

У наші часи виноградарство і виноробство є однією із галузей, що стрімко розвивається. Адже вигідне географічне розташування нашої країни та помірний клімат сприяють розвитку виноробства і вирощуванню найрізноманітніших сортів винограду.

На сьогодні великі промислові виноградники зосереджені переважно на Одещині, Закарпатті, Херсонщині, Миколаївщині та Криму.

• Сьогодні Всесвітній день боротьби з діабетом – одним із найпоширеніших захворювань у світі.

Уперше Всесвітній день боротьби з діабетом проводився Міжнародною діабетичною федерацією (IDF) і Всесвітньою організацією охорони здоров’я 14 листопада 1991 року. З 2007 року Всесвітній день боротьби з діабетом проводиться під егідою ООН.

Дата обрана не випадково – 14 листопада день народження Фредеріка Бантінга, канадського фізіолога, котрий відкрив (спільно з Джоном Маклеодом) гормон інсуліну, за що отримав у 1923 році Нобелівську премію з фізіології та медицини. Це відкриття врятувало і продовжує рятувати життя мільйонам людей.

• Подія дня

Цього дня у 1918 році, через декілька днів після закінчення Першої світової війни, в Україні було створено Директорію – тимчасовий революційний верховний орган, що складався з опозиційних партій просоціалістичної орієнтації (разом вони називалися Українським Національним Союзом), який рівно за місяць – 14 грудня 1918 року, шляхом збройного повстання повалить Гетьманат і стане верховним державним органом УНР. Намагаючись зберегти владу, гетьман Скоропадський, який прийшов до влади у квітні 1918-го року, проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією, що й стало одним із приводів до антигетьманського повстання. Директорія була сформована у складі п’яти членів – представників різних політичних напрямів: від українських есдеків були Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Андрій Макаренко; від українських есерів – Федір Швець; від соціалістів-самостійників – Панас Андрієвський. Як відомо, Директорія була при владі два роки – до 10 листопада 1920, аж поки остаточно не програла більшовикам.

У цей день народилися

Дмитро Антонович (1877-1945), мистецтвознавець, громадсько-політичний діяч.

Син українського історика, археолога та етнографа, одного із засновників української історіографії Володимира Антоновича. З 1912 року Дмитро Антонович – викладач історії мистецтва в Київській художній школі, один з лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1917 році був у числі засновників Української академії мистецтв (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). 

Член Ради Академії. З березня 1917 року – член Центральної ради, заступник Михайла Грушевського. У жовтні 1917 року Антонович за дорученням Генерального Секретаріату був направлений в Одесу, Херсон і Миколаїв, щоб з’ясувати питання про можливість українізації Чорноморського флоту. Після повернення до Києва був призначений генеральним секретарем Генерального Українського Секретаріату Морських Справ, а згодом – міністр морських справ УНР. 

З липня 1918 року Антонович очолював українські дипломатичні місії: спочатку в Швеції, а потім в Італії. Після падіння Директорії залишився в еміграції, де активно і плідно займався науковою і викладацькою роботою. Упродовж багатьох років читав лекції з історії українського мистецтва в Українському вільному університеті у Празі. 

Антоновичбув організатором культурного і наукового життя української еміграції, зокрема президентом Українського історико-філологічного товариства у Празі, директором створеного там же Музею визвольної боротьби України. Його монографії «Українське мистецтво» (1923) і «Триста років українського театру» (1925) стали вагомим внеском у дослідження історії українського мистецтва, передусім, архітектури і театру.

Андрій Малишко (1912-1970), поет, перекладач, літературний критик.

Народився в Обухові на Київщині в сім’ї шевця. Старший брат Андрія – Петро Малишко – став своєрідним народним месником – Робін Гудом, який грабував комуністів і совєтських чиновників, але не чіпав простих селян. 1928 року Петра спіймали, відвезли до Києва, де засудили до страти. Пізніше Андрій Малишко сказав про брата: «Якби я писав вірші так, як Петро – ціни б мені не було!»

Навчався у медичному технікумі, потім – на літературному факультеті Київського інституту народної освіти, учителював в Овручі. В 1934–1935 роках служив у Червоній армії. По демобілізації переїхав до Харкова, де працював журналістом у республіканських газетах та журналах.

Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом у фронтових газетах. Після війни був відповідальним редактором журналу «Дніпро».

Перша збірка «Батьківщина» вийшла у 1936 році. Відтоді його книжки з’являються регулярно.

У 50-ї роки Малишко поринає у створення ліричних віршів, багато з яких були покладені на музику видатними композиторами того. Серед них «Знову цвітуть каштани», «Пісня про рушник» («Рідна мати моя…»), «Ми підем, де трави похилі»; «Стежина», «Цвітуть осінні тихі небеса…» та багато інших

Борис Патон (1918-2020), видатний науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів, доктор технічних наук. Президент НАН України (1962-2020).

Народився в Києві в сім’ї відомого вченого Євгена Оскаровича Патона – пізніше засновника та директора Інституту електрозварювання.

1941 року закінчив Київський політехнічний інститут за фахом інженер-електрик. Кандидатська і докторська дисертації Бориса Патона були присвячені процесам зварювання.

З 1942 року Патон працює в Інституті електрозварювання, створеному батьком. З 1953 року очолює цей заклад.

Перелік посад і регалій Бориса Патоного зайняв би не одну сторінку, тому наведемо лише кілька з них:

академік АН СРСР з 1962 року; згодом – академік АН союзних республік та країн соціалістичного табору, після 1991 року – також член багатьох міжнародних наукових товариств і асоціацій;

у період 1992-1994 та з серпня 1997 по лютий 2005 року – член Ради національної безпеки України.

Безпрецедентні 58 років очолював Академію наук – спочатку УРСР, потім України.

В доробку Бориса Патона – понад 1000 публікацій, зокрема 20 монографій; понад 400 винаходів.

Наукові дослідження присвячені процесам автоматичного і напівавтоматичного зварювання під флюсом, розробці теоретичних основ створення автоматів і напівавтоматів для електродугового зварювання і зварювальних джерел живлення; умовам тривалого горіння дуги та її регулювання; проблемам керування зварювальними процесами, створення нових перспективних конструкцій і функціональних матеріалів майбутнього.

Уперше почав і активізував дослідження в галузі використання зварювання і споріднених технологій у космосі, створення космічних конструкцій; визнаний лідер у цій сфері діяльності.

Борис Патон – автор ідеї і керівник проєкту зі створення унікальної технології зварювання живих тканин, що тепер широко використовується у хірургії.

Розробки Інституту електрозварювання АН УРСР запатентовані у багатьох країнах, включаючи США, ФРН, Японію.

Олександр Костецький (1954-2010), художник, представник містичного реалізму.

Костецький народився у Києві у сім’ї знаменитого художника-академіка Володимира Костецького і скульптора Галини Новокрещенової. Закінчив Київський державний художній інститут (нині НАОМА). Спочатку різав скульптури з дерева, деякий час малював ікони. Але відійшов від релігійного мистецтва. У 1970-х виставляв роботи на андеграундних виставках київського об’єднання «Рух». З 1988 по 1992 жив і працював у Нью-Йорку, де влаштовував персональні виставки робіт. Потім переїхав до Києва.

Працював у напрямку містичного реалізму для яких характерне поєднання переконливо-реалістичного зображення простору й об’єктів із смисловою спрямованістю поза межі реального світу.

Антін Мухарський (1968), також відомий під псевдо Орест Лютий – актор, телеведучий, співак, пісменник та поет-пісняр.

Народився у Києві, закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого. Дванадцять років працював актором у Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки.

У 2008 році заснував галерею незалежного мистецтва «Antin’s collections», яка стала відома масштабними проектами «Жлоб-Арт», «Сільський гламур» (колекція українського кітчевого живопису 30 – 60-х років ХХ століття).

У 2009 році заснував Союз Вольних Художників (СВХ) «Воля або смерть», до складу якого увійшли художники Іван Семесюк, Олекса Манн, Андрій Єрмоленко, Сергій Коляда, Ніна Мурашкіна, Сергій Хохол та інші.

У 2012 році створив проєкт «Лагідна українізація», в рамках якого створив вокально-інструментальний ансамбль «Сталін унд Гітлер капут», який виконує пісні на музику популярних совєтських пісень, а слова (в жанрі політичного памфлету та стьобу) пише Антін Мухарський. Саме виступи в цьому ансамблі зробили ім’я Антіна Мухарського (Ореста Лютого) відомим та популярним в Україні.

Михайло (Місько) Барбара (1971-2021), один із засновників і фронтмен культового рок-гурту «Мертвий Півень».

Народився у Львові. 1989 року став одним із засновників гурту «Мертвий Півень», залишаючись його вокалістом до розпаду гурту у 2011 році. Виразний вокал і артистичний талант Миська Барбари зробили його справжньою зіркою.

«Мертвий півень» став культурним явищем 90-х и початку 2000-х років, колектив гурту актуалізував у своїх піснях величезний пласт української поезії.

Протягом року жив у США. 1998 року переїхав до Харкова, де став лідером місцевого театру «Арабески», а також виступав з концертними проектами «Радіо Афродіта», названого так на честь радіостанціі ОУН-УПА «Афродита» Другої світової війни.

В умовах карантину 2020 року відбувся онлайн-концерт «Прокидання з Міськом Барбарою» на якому співак виконав хіти «Мертвого півня», а також нові пісні. Місько Барбара почав начитувати книгу «Мед і Паштет — фантастичні вітрогони» видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» в рамках аудіопроєкту «Слухай українською».

Артист лише місяць не дожив до свого 50-ліття.