«Що мертве, не помре», або злети і падіння промисловості на Закарпатті (ФОТО)

А після того, як колись потужні заводи завмерли і були розкрадені, здавалося, що воскресити індустрію краю буде неможливо.

Іржавий пояс

Вони стоять на окраїнах міст, уздовж трас і залізничних шляхів, повільно і невідворотно руйнуючись. Труби здіймаються у небо, мовби символізуючи потенціал, який обернувся імпотенцією. Між вибитими шибками облізлі стіни викрикують викладені з нев’януче червоної цегли лозунги. Видно роки заснування: здається, це було не так давно, але вже підростає друге покоління закарпатців, які ніколи не бачили, щоб вони працювали. У покинутих фабриках і заводах є щось відштовхуюче і постапокаліптичне. Ці монстри, які щодня заковтували сотні і тисячі робітників, стали гігантськими трупами, що розкладаються. Тільки у деяких усе ще теплиться життя. Довідники, видані за радянських часів, розповідають, що у 30-40-х роках минулого століття у Закарпатській області промислові вироби становили тільки 2,2% від загального виробництва. Решта припадала на сільськогосподарську сировину і продукти, сіль, будівельні матеріали і ліс. Підприємства мали відсталу техніку, а на них працювало 18 тисяч осіб, що складало 2,4% від тодішнього населення. Радянський Союз асигнував величезні кошти у розвиток деревообробної, лісової і харчової промисловості та будівництво нових підприємств на Закарпатті. З 1946 по 1970 роки об’єм валової продукції промисловості області виріс у 20 разів. На Ужгородських гігантах «Електродвигун», «Турбогаз», «Механічний завод», «Машинобудівний завод» трудилося 30 тисяч робітників. У Мукачеві діяло 30 промислових підприємств, на яких були працевлаштовані 18 тисяч людей. Індустріалізували не тільки міста: 55% промислових підприємств розміщувалося у гірських районах краю: швейна фабрика у Ясінях, арматурний завод у Кобилецькій Поляні тощо. Постійно розбудовувалися нові й нові заводи і фабрики. Деяким, таким як військовому заводу «Карпати» у Мукачеві, так і не судилося стати тим, чим вони повинні були бути. Безмежні плани про розширення і ріст з тріском провалилися після того, як держава диктатури пролетаріату пішла у небуття. Більшість підприємств чекала або ліквідація, або реорганізація. Сьогоднішні експерти називають однією з причин економічної розрухи те, що жодне велике підприємство не мало замкнутого циклу виробництва. Сировину на захід УРСР могли привозити на вибір із будь-якої з союзних республік, а комплектуючі для одного заводу виробляли десятки інших. Розірвані взаємозв’язки – ще півбіди. Фабрики і заводи працювали на держзамовлення, а у капіталістичному світі навіть не чули про таке поняття. Велетенські потужності виявилися нікому не потрібними і простоювали. Мукачево. Завод «Точприлад». На початку 90-х тут налічувалось близько 5000 працівників. Виробляли високоточне обладнання для авіації, у тому числі військової. Одного чудового дня майже всіх змусили написати заяви «за власним бажанням». Члени великого колективу розсіялися хто куди: торгувати, сторожити, возити товари через кордон. Тодішні молоді кадри мають нині 40-50 років, досвідченіші – давно на заслуженому відпочинку, але багато хто впізнає колишніх колег у їхніх нових амплуа. Виходячи на пенсію, вони просять вибирати для розрахунку роки роботи на заводі, бо тоді мали найвищі зарплати. Згадуючи, як наздоганяли норми у нічні зміни, зітхають: «Що там лишилося від “Точприладу”?» А й справді, що? Завод, балансуючи на межі, переорієнтувався і став виготовляти продукцію на експорт, для іноземних замовників. У 2017 році на підприємстві працювало більше 1500 співробітників. Але з колишніми масштабами цього не порівняти. Іршавська меблева фабрика, яка свого часу працювала з партнерами зі Швеції, ледь животіє. Навіть на тих підприємствах, де все ще задіяна частина потужностей, колишні цехи пустують, і а довколишня територія, яка вимірюється подекуди гектарами, заростає бур’яном. Ільницький завод механічного зварювального устаткування переобладнав один із цехів під зал урочистих подій, який легко може вмістити кількасот гостей бучного закарпатського весілля. Проте це – ложка меду у бочці дьогтю. Увагу місцевих журналістів привернув дерибан землі заводів «Модуль-М» (колишній «Ужгородприлад») і плани віддати в оренду з подальшим викупом територію «Мукачівприладу». Підприємство, яке було засноване ще за часів Австро-Угорщини як тютюнова фабрика і має цінність у тому числі у якості пам’ятки архітектури, нині перетворюється на руїни.

Нові правила – нові гравці

Із заводів радянської доби втриматися на колишньому рівні змогли тільки одиниці. Та й ті – завдяки іноземним інвестиціям. Поступово домінуючі позиції у регіоні почали займати компанії з іноземним капіталом. За інформацією Закарпатської ОДА, у області функціонує майже 600 підприємств з іноземними інвестиціями, де працюють інвестори із 51 країн світу. За 1994 – 2019 рр. в Закарпатську область залучено $348,6 млн прямих іноземних інвестицій. Із країн Європейського Союзу надійшло $269,8 млн (77,4%). Найбільше коштів іноземці вкладали у промисловість – 79,5% від загальної суми.

Інфографіки: офіційний сайт Закарпатської ОДА

Інвестиції врятували Мукачівську лижну фабрику «Тиса», яка у 1995 році створила спільне підприємство з австрійською компанією FISCHER GmbH. На мукачівській «лижці» сконцентровано 85% виробничих потужностей іноземного бренду, але  99% лиж і ключок йдуть на експорт. Їх, принаймні, роблять з місцевої деревини. Багато інших компаній отримують підряди і сировину від закордонних фірм, а їхню продукцію реалізують на іноземних ринках. У 2001 році Верховна Рада створила в Україні 11 спеціальних економічних зон (СЕЗ). Однією з них стала і Закарпатська область, яка ще раніше, в 1998 році, вибрана однією з 9 територій пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності. На наступні п’ять років припадає початок діяльності заводів японської компанії «Ядзакі» в с. Минай (2002 р.), американської «Джейбіл» у Розівці (2004 р.), закоріненої у Німеччині «Гроклін-Карпати» в Ужгороді (2001 р.), «Єврокар» у Соломонові (2001 р.) та інших велетів. За час існування СЕЗ на Закарпатті було створено 19 тисяч нових робочих місць. Це відбувалося на хвилі глобальних процесів. Чимало держав «третього світу» скористалось із того, що великі бренди переносили виробництво із багатих західних країн у глушину, де воно обходилося дешевше, часто передаючи його компаніям-підрядникам і субпідрядникам. Щоб привабити інвесторів, деякі країни створювали так звані «зони експортного виробництва», пропонуючи їм податкові пільги і ослаблення місцевих законів. Як пояснює Наомі Кляйн у праці «No Logo»: «Компанії просто присилають тканини чи комп’ютерні комплектуючі – жодних імпортних мит, – а дешева, не об’єднана у профспілки робоча сила проводить для них пошиття або зборку. Після цього готовий одяг або електроніка відправляється назад – і знову жодних експортних мит». Володимир Панов, який в 2001-2004 роках відповідав за залучення інвестицій в Закарпатську область, писав: у краї «…був стандартний набір для всіх спеціальних економічних зон, як-то митна територія на підприємстві, податкові пільги, тощо. Звісно, однією з вирішальних переваг Закарпатської області було її розташування – на самісінькому кордоні з європейськими країнами, які саме готувалися до вступу до ЄС. Крім того, не менш важливо, наявність у регіоні підприємств, які стали або тестовим майданчиком для великих інвесторів, або були «живим» прикладом успішного інвестування та ведення бізнесу. Так, Берегівський радіозавод та мукачівський Точприлад стали базою для корпорації Flex, яка зрештою звела у Мукачеві власний потужний завод, а українсько-австрійське підприємство Fischer та український Єврокар, який було зведено за принципом «greenfield», тобто в чистому полі, – ідеальними прикладами, як інвестиції в Закарпаття можуть бути успішними». Панов додає, що у 2005 році в Україні було змінено законодавство та фактично скасовано усі пільги спеціальних економічних зон. Він сподівається, що Закарпаття колись зможе повторити «інвестиційне диво». За його словами, перед замовників закарпатських підприємств – Google, Lenovo, Nike, Nespresso, Nokia, Porsche. Втім, бренди не люблять розкривати своїх підрядників і розміщення виробничих потужностей. Хто займається «брудною справою», часто комерційна таємниця.

Працюємо (не) на себе

Компанії, які зайшли на Закарпаття у період існування СЕЗ, залишилися і тепер розширюють виробництво. У 2019 році «Jabil Circuit Ukraine Ltd» відкрила новий завод, де планують задіяти до 2000 нових працівників працівників. У 2018 р. «Flex Україна» запустив першу лінію заводу з виробництва пластмаси, який додала 1000 робочих місць. Звичайно, працівники шукають, де більше заплатять, а компанії – де дешевша робоча сила. Але і одні, і другі визнають, що на Закарпатті існує проблема з відтоком кадрів. І це – попри розширення підприємств. Пані Мар’яна, яка працювала на підприємстві з іноземними інвестиціями поблизу Ільниці, у підсумку звільнилася і поїхала до Чехії. Розповідає, що під час роботи на закарпатському заводі у неї почалися проблеми зі здоров’ям. Зіграло роль також бажання бути з чоловіком, котрий працював за кордоном на будівництві. «Якщо навіть запропонувати закарпатцю чергове суттєве збільшення заробітної плати, він все рівно порівнюватиме її, до прикладу, з чеськими, а не українськими» – визнав Мілош Босак, який 8 років обіймав посаду директора ТОВ «Ядзакі Україна». Залежність від іноземних інвесторів має і зворотній бік: вона створює ризик, що міжнародні компанії можуть припинити свою діяльність, щойно умови у регіоні стануть для них невигідними. До того ж підприємства, особливо у легкій промисловості, такі як кольчинський «Лембек-Дизайн», працюють на давальницькій сировині, що робить їх залежними від постачальників і неспроможними визначати тривалі перспективи. Попри те, що підприємства з іноземним капіталом часто працюють не з місцевою сировиною і переважно не для вітчизняного споживача, вони багато дають Закарпаттю. Зокрема, як наповнювачі бюджету. За інформацією «Вісника ДФС України», до двадцятки найбільших платників податків та зборів у регіоні в першому півріччі 2019 року увійшли «Флекстронікс»,  «Джейбіл сьоркіт юкрейн лімітед», «Джентерм Україна», «Ядзакі Україна» і «Фішер-Мукачево». Зокрема, «Джейбіл» за цей період перерахувала 43,6 млн грн податків, а «Ядзакі» – 25,4 млн. Холмківська ОТГ, на території якої діють обидва підприємства, має весь потенціал для того, щоб стати однією з найбагатших громад України. Як розповів директор агенції регіонального розвитку Закарпатської області Денис Ман виданню «Закарпатський кореспондент», пошук коштів на регіональний розвиток є одним із пріоритетів обласної влади. «Три чверті бюджету області – це дотації та субвенції з державного бюджету... Кошти міжнародної технічної допомоги чи кошти різних міністерств не можуть розглядатися як достатній інструмент підтримки регіонального розвитку. Проте кошти інвесторів, які сьогодні надходять, – це важливе джерело та гарант розвитку економіки. І наше завдання – створювати сприятливе поле для надходження інвестицій». Та не всі інвестиційні проекти корисні для регіону – взяти хоча б підтримане ОДА спорудження вітрових електростанцій на Боржавській полонині, проти якого послідовно борються екоактивісти. Насправді, інвестори завжди знайдуть місце, де втілити їхні проекти буде ще дешевше. Бо, як уже було сказано вище, закарпатці знають собі ціну. І з цієї причини вони не можуть конкурувати з китайцями. А якщо працюють на когось – то в першу чергу на себе, і зазвичай на совість. Так було завжди: підприємства відкриваються і закриваються, а люди мусять жити.

Підготувала Христина Шепа,

 для «ПЕРШИЙ.com.ua»

Нагадуємо, На Закарпатті з’явиться бджолиний музей – у Колочаві Читайте також: Всесвітній день котів: що приховують наші улюбленці (ФОТО)