Племінна спадщина: унікальні породи, які вирощують на Закарпатті

Промислове виробництво продуктів тваринництва у світі зростає високими темпами, як і їх споживання. У процесі селекції для розмноження відбираються найкращі особини – які дають більше м’яса, молока чи іншої сировини, і що швидше вони це роблять, то краще.

Щоб підтримувати таку високу продуктивність, тваринам згодовують кормові добавки, вітаміни та амінокислоти https://megachem.com.ua/ua/metionin-kormovoj.html, для боротьби з захворюваннями застосовують антибіотики, організм підхльостують гормонами. У ході механізації і раціоналізації тваринництва чимало порід, які традиційно вирощували у тій чи іншій місцевості, зійшли з конвеєра. Їхні характеристики або виявилися економічно невигідними для промислового утримання, або через певні особливості воно було неможливе. У місцевого населення ці тварини залишилися, але їх ставало дедалі менше. Вимираюча порода – це, звісно, не вимираючий вид. Можна було б і змиритися з тим, що гени джерсійських корів успішніші за гени угорських сірих. Проте зменшення різноманітності всередині виду у довготривалій перспективі може дуже нашкодити. Уявімо, що поширилася небезпечна недуга, яка вражає представників всіх найпоширеніших порід – проте десь далеко в горах збереглася популяція, яка випадково має до неї стійкість. Насправді це демонструє карпатська бджола. Рідкісні породи слугують генетичним резервом для тваринництва. Зрештою, на Закарпатті унікальні породи вирощують і для того, аби не втратити місцеві традиції та розвивати екологічний туризм.   Угорська сіра корова За легендою, цих вилорогих красунь привели з собою племена угрів, які перейшли через Карпати у IX столітті. Це кочова порода, котра не любить стояти у стійлі, і в будь-якому разі вона дуже давня. Її вважають чи не найдревнішою м’ясною породою корів у Європі. Селяни здавна використовували цих кремезних тварин як тяглову силу.  Угорські сірі корови не дають молока, проте у них дуже смачне м’ясо, яке порівнюють з м’ясом диких ланей та оленів. Можливо, це ще й тому, що харчуються вони практично тим самим, що й дикі копитні – улітку свіжою травою, взимку сіном. Інших кормів їм не дають. В утриманні угорські сірі невибагливі – не бояться морозів і можуть перезимувати під відкритим небом. Бики цієї породи важать 800-900 кг, корови – 500-600 кг. Наприкінці минулого століття угорські сірі перебували на межі зникнення – залишалося, за різними даними, від кількох десятків до кількох сотень голів. Тепер Угорщина підтримує грантами фермерів, котрі вирощують цю породу, у тому числі і на Закарпатті.   Мангалиця Кучерявих свиней вирощують не заради хутра, як можна подумати, а туди ж – на м’ясо. Воно у мангалиць, як стверджують, нагадує японську мармурову яловичину. Довга шерсть же потрібна їм для захисту від холодів, проте її ніяк не використовують – вона груба, як всяка свиняча щетина. Породу вивели у Австрійській імперії у 30-тих роках XIX століття, схрестивши домашніх середземноморських свиней з дикими вепрами. Після Другої світової війни майже все поголів’я кудлатих свиней на Закарпатті вирізали, проте в Угорщині вони залишилися, а згодом і у нашому регіоні деякі фермери повернулись до цієї породи. Мангалиці бувають чорними, брунатними і бежевими, а поросята у них смугасті, як у диких свиней. Цих тварин не тримають у тісному «кутці». Вони живуть на відритому повітрі, пасуться, самі знаходять собі поживу, копаючись у ґрунті – личинок, жолуді, горіхи. Такий раціон та напіввільне утримання забезпечує відбірну якість м’яса, яке містить до 40% менше холестерину, ніж звичайна свинина. Догляду вони потребують мінімального, а от простору – доволі багато. Мангалиці кмітливі, тому іноді їх утримують навіть як домашніх улюбленців.   Карпатський буйвіл До приходу на Закарпаття радянської влади багато селян у регіоні замість корів тримали буйволів. Проте у колгоспній системі для цих тварин не знайшлося місця. Вони були надійною робочою силою, але сільське господарство швидкими темпами механізували. Проти утримання буйволів у якості молочних тварин виступила проста математика: корова дає на день 10-15 л молока, а буйволиця – лише близько 7 літрів. До того ж не кожна місцевість підходить для їх утримання, їм необхідні місця для купання, адже через особливості будови шкіри буйволи не можуть інакше охолоджуватися влітку. Цей вид худоби на Закарпатті міг зникнути зовсім. Зараз завдяки ентузіазму небайдужих фермерів поголів’я буйволів у області зростає. Найбільша ферма карпатських буйволів розташована у селі Олешник Виноградівської ОТГ –  там мешкає понад 70 буйволів. Ще одну відому буйволячу ферму у селі Сокирниця неподалік Хуста утримує еколог Мішель Якобі, виходець із Німеччини. Порівняно з коров’ячим молоком, буйволяче жирніше (6,5-9% жирності). Кальцію у ньому на 9%, заліза на 37,7%, а фосфору на 118% більше, ніж у коров’ячому молоці.   Гуцульський кінь Гуцульські коні – аборигени Карпатських гір. Це конгломерат різних порід, який дещо стихійно виник у Східних Карпатах, коли коні змушені були пристосовуватися до суворих умов місцевості з різким кліматом, бідним кормом і практично первісними умовами життя. Майже весь час вони проводили на полонинах, харчуючись підніжним кормом. «Гуцулики» низькорослі, проте міцні і витривалі, здатні щодня долати 50-60 кілометрів у гірській місцевості, при цьому переносячи до 150 кілограмів вантажу. При цьому вони абсолютно універсальні: можуть бути і в’ючними, і упряжними, і верховими кіньми. У повоєнний період залишилося всього кілька жеребців і кобил цієї породи. В 1979 році гуцульські коні одержали статус реліктової породи і були взяті під охорону. На початку 2000-х на Закарпаття завезли кілька коней цієї породи із Польщі, і племінні роботи почали знову. Одним з найбільших центрів розведення гуцульських коней є Науково-виробнича асоціація «Племконецентр» у с. Голубине. У наш час «гуцуликам» теж знайшлося практичне застосування – катання по горах, а також іпотерапія.   Карпатська бджола З-поміж інших порід бджіл карпаток вирізняє стійкість до хвороб, від яких часто масово гинуть їхні родичі, і здатність виживати в регіонах з будь-яким кліматом. У них рідко трапляється акарапідоз, варроатоз чи нозематоз. Ці комахи споконвіку мешкали у високогірних районах Закарпаття. Вивчати карпатську популяцію бджіл та проводити цілеспрямовану селекцію почали у 1966 році. У результаті сформувалася порода, яка відразу полюбилася бджолярам. У закарпатських пасічників її купують колеги з інших областей та навіть країн, і звідусіль надходять позитивні відгуки. Карпатка досить миролюбна і працелюбна. У цих бджіл швидкий весняний розвиток, вони недовго сплять весною, швидко пробуджуються і починають працювати – цю особливість використовують для формування ранніх бджолопакетів. Карпатки успішно працюють не тільки у Чехії і Польщі, а й навіть у далеких Кореї, Китаї і Кіпрі. Вони – ще одна причина, чому не варто недооцінювати біологічний потенціал Карпат. Читайте також: Виникла пожежа: на Закарпатті у житловий будинок серед ночі влучила блискавка (ФОТО)