Новий небезпечний клас: чому заробітчанство на Закарпатті віддзеркалює глобальні процеси

Васі вісімнадцять. Закінчив дев’ять класів середньої школи, потім майже три роки відсидів у ПТУ. Через постійні конфлікти з викладачами навчання кинув, не отримавши спеціальності. Мати хлопця – вдова, виховує чотирьох дітей. Живе у селі, ніде не працює, заправляє господарством: корова, кури, свині. На городі – сотини крупмель, пасулі і тинґириці. Васі все це у печінках. Він хоче смартфон, тісні джинси і машину на євробляхах, як у його товаришів. Перебувши зиму на шиї у матері, навесні хлопець разом із родичем йде працювати на будівництво у райцентр. Коли знову настають холоди, будівництво заморожують, і зо два місяці Вася волочиться без діла. Аж тут телефонує друг і кличе: «Пой на чехи!». Каже, є робота в піцерії. Вася погоджується. Доки він робить закордонний паспорт з візою і позичає по родичам гроші на дорогу, на вакансію у піцерії беруть когось іншого. Друг повідомляє про це вже тоді, коли Вася з валізами влаштовується у найманій квартирі, за яку цімбор уже два місяці вносив подвійну орендну плату – за себе і за нього. Васі терміново треба шукати роботу, щоб усе віддати. Поки що йому вдалося заробити тільки зайві борги. Хоча Вася ще початківець, він – типовий представник закарпатського прекаріату, до того ж у другому поколінні: його батько на початку 2000-х збудував дім на гроші, зароблені на будівництві у Буковелі. Термін «прекаріат» став розповсюдженим завдяки праці британського економіста Ґая Стендінґа «Прекаріат. Новий небезпечний клас». Назва походить від англійського «precarious» – нестабільний. Ці люди не мають постійного місця роботи, не можуть прогнозувати власні доходи, на них не поширюються соціальні гарантії. Стендінґ доводив, що прекаріат не є частиною робочого класу, або пролетаріату. «Останні терміни передбачають спільноту, яка складається переважно з працівників на довготерміновій, стабільній роботі з фіксованим робочим часом, із визначеними шляхами до підвищення. У них є профспілки і колективні договори, назви їх посад зрозумілі їхнім матерям і батькам, і вони мають справу з місцевими роботодавцями, імена і особливості яких вже знають – писав Стендінґ. – Багато хто, вступаючи до прекаріату, не знає, що буде з його працедавцем і численними колегами у майбутньому. Це також не середній клас, тому що у них немає стабільної передбачуваної зарплати чи статусу і привілеїв, якими мав би насолоджуватися середній клас». Прекарій не конче бідний. Це можна побачити на прикладі тих самих закарпатських сіл, де будинки успішних заробітчан видно здалеку: помальовані новим яскравим тиньком, з викладеними кольоровою бруківкою дворами, у яких запарковані майже нові іномарки. У них нема стабільного місця роботи, але повага і статус – з точки зору їхніх сусідів, а не закордонних працедавців, бо для останніх вони всього лише дешева і легко замінна робоча сила – іноді є. У 2018 році заробітчани переказали в Україну 14 млрд доларів. Одначе Ґай Стендінґ називає цей клас небезпечним. Чому? По перше, у розвинених країнах прекаріат з числа мігрантів відбирає роботу у місцевих мешканців, і це призводить до росту нетерпимості. Стендінґ розповідає про італійське місто Прато, яке багато років славилося виробництвом одягу і текстилю. Наприкінці 80-х туди приїхала невелика група китайських робітників. Через деякий час у місті з’явився новий тип фабрик, власниками яких були китайські іммігранти. Вони імпортували все більше і більше робітників з батьківщини. Чимало з них прибували за туристичними візами і залишалися працювати після того, як спливав термін дії візи, ставлячи себе у вразливе становище, у якому їх було легко експлуатувати. Місцева влада, якій ці факти були добре відомі, закривала на них очі. Тим часом підприємства, де керували і працювали італійці, почали занепадати, бо китайці виробляли набагато більше. Тодішній італійський прем’єр Сільвіо Берлусконі демонізував іммігрантів, прозвавши їх «армією зла». Почали організовуватись рейди на китайські фабрики з полюванням на нелегалів. Чимало закарпатців пережили те саме, коли нелегальних мігрантів вишукували на будівництвах і підприємствах у тій же Чехії. І хоча їх не так багато, щоб вони могли прибрати до рук цілі міста і галузі, у них теж є сила. Віктор з Іршави пів року працює у Нью-Йорку на фірмі у колишнього земляка, який постійно живе у США. Розповідає: закарпатські робітники у всьому дають фору американським. У місцевих кожен має вузьку спеціалізацію: одна бригада штукатурить, друга кладе підлогу, третя – вікна, четверта прокладає водопровідні труби. А їхня команда універсальних спеціалістів робить одразу все і за нижчими цінами. Втім, вони працюють без вихідних і за мізерну, як на США, зарплату. Жоден американець не хотів би помінятись із ними місцями – хоча і у них не все гладко.

«Дитя глобалізації»

Західний прекаріат зайнятий на не таких фізично виснажливих роботах – утім, і він почувається не надто добре. Його обличчям є «вічно тимчасові» працівники Мак-Дональдсу. Ще один приклад – водії Uber, яких компанія не вважає своїми працівниками і не надає жодних соціальних гарантій. Вони протестують проти такого становища, влаштовуючи забастовки. Та в кінцевому підсумку ці люди можуть виявитися тільки проміжною ланкою на шляху до безпілотних автомобілів і касирів-роботів. Численна армія фрілансерів, які працюють від проекту до проекту і від замовлення до замовлення, неофіційна і часткова зайнятість – все це форми існування прекаріату. Його поширення пов’язують з гнучкістю і відкритістю ринку праці і процесами глобалізації, коли робоча сила вільно перетікає з місця на місце у пошуках кращої долі, а працедавці переносять виробництво туди, де воно обходиться дешевше. Ряди прекарних працівників поповнює і недосвідчена молодь, і пенсіонери з мізерними пенсіями, і представники середнього класу у нестабільних суспільствах із низьким рівнем доходів. Тіньова економіка, трудова міграція і занижена оплата праці є незмінними супутниками росту цього класу. За деякими оцінками, частка прекарних працівників в Україні у певні періоди сягала 50-58%. Але ми такі не одні. Аутсорсинг, використання роботи стажерів і тимчасове працевлаштування стали повсюдними явищами. Як стверджує  Стендінґ, у благополучній Японії в 2010 році тимчасові працівники складали понад третину трудових ресурсів. Багатьом доводиться працювати неповний день у кількох місцях, аби мати змогу оплачувати рахунки. Прекарії не можуть розраховувати на достойне пенсійне забезпечення, а якщо вони все життя займались некваліфікованою фізичною працею, можна передбачити, яка перспектива чекає їх, у тому числі непутящого Васю, у старості: виснажені, з надламаним здоров’ям, рано чи пізно вони не зможуть витримувати навантаження гастарбайтерів і будуть викинуті на узбіччя, як використаний матеріал. Інтереси прекаріату не забезпечують ні роботодавці, ні держава. Ці люди відчувають постійне невдоволення, тривогу і відчуження, не мають ясних орієнтирів і бачення майбутнього. І з цієї точки зору вони, на думку Стендінґа, можуть бути небезпечні – накопичене незадоволення може вилитись у соціальний вибух. Тому науковець закликає до зміни соціальної і політичної структури, яка є причиною їхніх негараздів. Прогнозована заміна людської праці алгоритмами штучного інтелекту робить прийдешність прекаріату ще більш туманною. Та що казати, навіть саларіат (офіційно працевлаштовані робітники) за таких розкладів ризикує перетворитись у «непотрібніат». І на те вже не буде ради – хіба що безумовний базовий дохід. Якщо хтось наверху не вирішить, що проблему «зайвих людей» потрібно вирішувати більш радикальними методами. Хтось скаже, у невлаштованості широких верств населення і трудовій міграції немає нічого нового, просто у цих проблем змінились масштаби і форми. Екзистенційна тривога і песимістичні настрої були властиві людям у всі епохи, але до них завжди примішується надія. Надія, що якщо наш умовний Вася завжди знайде місце, де зможе згодитися. Як і ми всі.

Підготувала Христина Шепа,

 для «ПЕРШИЙ.com.ua»

Нагадуємо, Автотроща за участі українців в Угорщині: є загиблі (ФОТО) Читайте також: В Ужгороді тимчасово курсуватиме місткий автобус