На Закарпатті під загрозою зникнення опинилися понад 20 видів тварин

В межах Закарпаття можуть вимерти навіть види, яким у глобальних масштабах нічого не загрожує. Це погано характеризує екологічний стан області. Водночас, захисники природи докладають чимало зусиль, аби зберегти неповторну фауну краю, і у них є успіхи. Тваринний світ області напрочуд розмаїтий, і ризикують зникнути найбільш цінні і колоритні його представники. Спробуємо розповісти про деяких із них. Бурий ведмідь Ведмідь – цар закарпатських звірів. Його зображення прикрашає герб області, та цей символ набагато древніший, ніж усі сучасні адміністративні і державні утворення. За переказами, у багатьох племен, які населяли Європу, в тому числі і Карпати, ведмідь вважався тотемною твариною. У горах подібні повір’я трималися чи не найдовше. Старі гуцули шанобливо називають ведмедя «вуйко»: це повелося з глибокої давнини, коли вимовляти вголос справжню назву священної тварини було заборонено. Та в наші дні зустріти вуйка-ведмедя на Закарпатті можна хіба що в Центрі реабілітації бурого ведмедя неподалік села Синевирська Поляна на Міжгірщині. У центрі в напіввільних умовах мешкає більше 30 клишоногих, які раніше зазнали жорстокого поводження у цирках або неналежно утримувалися у зоопарках. Їх тут відгодовують, лікують і допомагають адаптуватися до природного середовища – і це безцінні зусилля, необхідні, щоб зберегти вид. (ФОТО) Бурі ведмеді живуть 30-35 років, однак на цілу Україні в природі їх залишилося всього-на-всього близько 300 особин. Якщо тенденція не зміниться, невдовзі клишоногі можуть зостатися тільки у казках, на фото і у вигляді дитячих іграшок. Тетерук і глухар Кожен чув вислів «глухий, як тетеря». Втім, тетерук (на фото зліва) і глухар (справа) – це різні види. Самці глухарів під час токування тимчасово перестають чути: коли вони виконують шлюбну пісню, у їхніх вухах наливаються кров’ю складки, які перекривають слуховий прохід. Тетеруки, на відміну від своїх тугих на вухо родичів, не втрачають слух під час залицянь. На жаль, це не завадило мисливцям майже винищити і їх. Двісті років тому тетеруки були повсюдно поширені у лісах і лісостепах Євразії, а глухарі – у лісах північних широт. І тих, і других мисливці відстрілювали їх направо і наліво, особливо у період токування, коли самці збиралися зграями, заводили гучні пісні і влаштовували бійки, змагаючись за увагу самок. Розкішне оперення самців цих видів не тільки забезпечувало їм успіх у протилежної статі, а й робило бажаним трофеєм для людей із рушницями. А коли ти трофей, бути тобі опудалом, а не батьком нового покоління пташенят. У Центральній і Західній Європі залишилися тільки острівні ареали поширення тетерука і глухаря. На Закарпатті першого можна зустріти на Тячівщині, Рахівщині та Міжгірщині, другого – у центральній та східній гірській частині області. У Тячівському та Рахівському районах більше токовищ у глухарів, ніж у тетеруків. Полювати на них заборонено, але браконьєрам закони не писані. Соня садова Садові соні, або жолудниці – доволі симпатичні тваринки: великі очі, блискуча брунатна шубка, пухнастий хвіст із китичкою. Вдень ці звірята, схожі водночас на білку і на мишу, зазвичай дрімають у своїх гніздах у дуплах дерев, зручно згорнувшись калачиком, а вночі виходять зі сховків, аби поживитися жолудями, горіхами ліщини або іншим насінням. У тих місцевостях, де сонь багато, вони не подобаються садівникам, адже поїдають фрукти: груші, яблука, виноград. Власне, соні майже всеїдні і за можливості ловлять жуків, хробаків та навіть менших гризунів. Однак вони не такі успішні у пошуках їжі, як їхні конкуренти – сірі пацюки. І це не дивно, адже соня – звірятко ліниве. Вона проводить у сплячці до семи місяців у році, і може загинути, якщо прокинеться до настання сталої весни. До того ж улюблене місце проживання жолудниць, дубові ліси, вирубують, і гризуни перебираються ближче до людських жител. А там господарі, і тим паче їхні коти, можуть і не знати, що це «мишеня» занесене до Червоної книги, а Національний банк України випустив сувенірні монети з його зображенням. Лосось дунайський Дунайський лосось, або головатиця – релікт палеогенової епохи, іншими словами, дуже стародавній вид, якому може бути кількадесят мільйонів років. Це найбільш цінна риба карпатських гірських рік та нездійсненна мрія риболова. Рибина виростає до 1,8 метра і мешкає у нижній течії Тересви, Тереблі і Тиси. На Тересві дунайського лосося колись можна було упіймати голими руками, а нині – зась.

Відлов дунайського лосося на Тересві, 1915 р. Фото: Tyachiv.com.ua

Популяцію цієї риби активно відновлюють: мальків, вирощених на рибних господарствах, запускали у Латорицю, Уж, Тереблю. Наприклад, 2019 році в притоки Ужа випустили 4000 мальків головатиці. Ентузіасти штучного зариблення відзначають, що у Словаччині завдяки таким заходам популяція дунайського лосося відновилася і він навіть став об’єктом спортивного рибальства. В Україні ж цей вид лишається червонокнижним. Шуліка рудий «Налетів, як шуліка» – говорять про когось дуже сердитого. Рудий шуліка – неймовірно рідкісний хижий птах, хоча ще на початку минулого століття його гнізда на Закарпатті були звичним явищем. У Карпатах руді шуліки селилися у передгір’ях поряд з річковими долинами. Зараз гніздування вважають малоймовірним. Шуліки моногамні, однак страшні індивідуалісти, і поза сезоном розмноження пари живуть окремо. Хижаки видивляються здобич, ширяючи над землею на невеликій висоті. Раціон шулік – гризуни, ящірки, жаби, дрібні пташки, однак вони не гребують і мертвечиною. На полонинах їхньою улюбленою стравою були загиблі вівці. Проте самостійно завдати шкоди великим ссавцям рудий шуліка не в змозі. Він дещо дрібніший за своїх гордих родичів – орлів та беркутів, й іноді стверджують, що навіть не настільки агресивний. Норка європейська «Шуба» – перша асоціація, яка спадає на думку при згадці про цього звіра. Полювання на норок заради їхнього хутра призвело до того, що у дикій природі ці тварини опинилися на межі зникнення. Європейські норки мешкають на берегах водойм, чудово плавають і полюють на риб, комах, жаб та інших дрібних створінь, яких знаходять поблизу. В Україні цих звірів залишилося всього кілька сотень, і якщо біологам вдається їх помітити – вважають, що пощастило. І тим поодиноким норкам теж пощастило, що вони народилися на свободі, а не на одній із хутрових ферм. Втім, у неволі розводять не європейських, а американських норок, які мають красивіше хутро. Якщо «американкам» вдається втекти, вони оселяються там же, де місцевий вид, розмножуючись і витісняючи його. Це іще одна причина того, що європейська норка стала рідкістю. До всього, американські і європейські норки не схрещуються, але останні можуть мати спільне потомство з лісовими тхорами. Що вдієш, вибору все одно мало. Полоз лісовий Більшість людей лякаються, побачивши будь-яку змію, однак лісові полози неотруйні. Те, що вони можуть виростати більш ніж до 2 метрів і є найбільшими зміями в Україні, не робить їх небезпечними – хіба що для мишей, адже полози харчуються здебільшого гризунами. Ці змії повільно повзають по горизонтальних поверхнях, зате вміють вправно залазити на дерева і стіни. Забарвлення може варіюватися від оливкового, бурого і сірого до майже чорного. Останніми роками популяція плазунів на Закарпатті зросла, побільшало і полозів. Одначе люди, побачивши їх і злякавшись їхніх габаритів, нападають першими. Два роки тому закарпатець опублікував фото з вбитим  полозом, якого схарактеризував просто: «близько 3-х метровий гад». Екземпляр був хороший. А от ідея рідити одну з небагатьох в Україні стабільних популяцій змій – дуже і дуже нехороша. Сипуха Сипуха, як і всі сови, таємнича птаха. Вона близько підбирається до населених пунктів, проте гніздиться переважно у занедбаних будівлях, на дзвіницях і господарських спорудах. На вигляд ці птахи видаються зовсім не страшними, навпаки – привабливими. Її світлий лицьовий диск, обрамлений золотисто-коричневим пір’ям, нагадує серце, і допомагає сові вловлювати звук, подібно до людського вуха.Фірмового «пугу», від якого стигне кров у жилах, від цих невеликих сов не почуєш, зате сипухи вміють шипіти, деренчати, кричати, цвірінькати і навіть сміятися, як дельфіни.Дехто (імовірно, фанати Гаррі Поттера) навіть намагається їх приручати, однак попри миле личкоулюбленці з цих пташок специфічні, хоча б з огляду на те, що сипуха – одна з найбільш нічних виражено сов. Удень вона ховається і починає проявляти активність тільки пізно ввечері, коли вирушає на пошуки мишей і щурів. Неприємна деталь: у тілах сипух іноді знаходять щурячу отруту. Отож слід замислитися, кого ми труїмо. Нічниця триколірна Іще одна нічна істота, яка любить недоступні печери, підземелля, тріщини у скелях та покинуті горища. Просто так зустріти цього кажана не вдасться, навіть якщо спуститися до найпотаємніших підземель: за попередні десятиліття в Україні виявили не більше 200 особин нічниці триколірної, і то лише у Закарпатській іТернопільській областях та в Криму. А от її «сестра» нічниця велика – поширений вид, досить численний на Закарпатті. На думку деяких дослідників, найкращий спосіб охороняти цих кажанів – залишити їх у спокої і не лізти в їхні темні сховки зі своїми ліхтарями. Обидві сторони не зрадіють цій зустрічі. Кордулегастер двозубчастий Під такою химерною назвою ховається бабкаіз яскравим жовто-чорним «бджолиним» забарвленням. Тендітна комахазавдовжки 75–78 мм облюбувала неглибокі гірські струмки, а забруднення чи висихання таких водойм ставить її існування під загрозу. Тривалий час, аж від початку XXстоліття, не було жодних знахідок цього виду, але врешті природознавці з’ясували, що «бабка-бджола» живе і добре себе почуває на природоохоронних територіях Закарпаття, наприклад, на Тячівщині в Угольсько-Широколужанському заповідному масиві. Трапляються тільки поодинокі її особини, проте це краще, ніж нічого.    

Підготувала Христина Шепа,

 для «ПЕРШИЙ.com.ua»