Лісівники Ірщавщини долучилися до оновлення Гамори

Цьогорічна остання зимова  повінь у Лисичові відізвалася тривогою і болем у серцях, без перебільшення, сотень, якщо не тисяч людей, які не є  уродженцями  гірського села Іршавщини, але чиє серце знаходить тут розраду в кінці першого літнього місяця на традиційному фестивалі ковальського мистецтва, етномузики та народних промислів «Гамора». … Найбільшою трагедією для соліста є втрата голосу. Якщо вести мову про живий віковічний звук кузні на воді, то подібне порівняння аж ніяк не стане перебільшенням. Річка Лисичанка, яка майже обов’язково раз на кілька років, а за десятиліття – то вже обов’язково, демонструє горянам восени або навесні свій  непростий характер, то тепер вона вразила лисичан у саму душу села, чим споконвіку гордяться його мешканці. За кілька годин  повені гірська річка занесла рінню, піском, намулом, обломками дерев касню – рукотворний відвідний канал, яким до кузні текла вода – її сила, ритм, своєрідний мотив у  вічному танку, з якими людський талант, хист, досвід у супрязі з потугою природи  чудодійно втілював у металі досконалі мотики, заступи, аршови, коси, топори, плескачі, колуни, цапіни, ланцюги, клини, скоби і ще чимало  предметів повсякденного побуту та господарської діяльності землеробів та лісорубів  у самому Лисичові та близьких і далеких довколишніх сіл. Пріоритети змінилися, а, до прикладу, професія лісоруба, ще в пам’ятному минулому найбільш популярна і шанована  у верховинців, стала не те, що поодинокою, а майже рідкісною, на Гаморі кували переважно мотики та підкови на щастя президентам. А от один раз на рік, саме на святі ковальського мистецтва «Гамора»,  ця  старенька кузня-музей немовби напившись казкової живої води, того дня знову ставала молодою, привабливою і жаданою, як юна верховинка на виданні. Та повінь не просто відлунила тривогою. Природна стихія додала клопоту багатьом. Від підприємця Ольги Петровцій, яка орендує кузню-музей, та Лисичівського сільського голови Ярослава Палька,  перших керівників району  Олександра Горіна і Віктора Симканинця і аж до голови обласної державної адміністрації Геннадія Москаля. Та мабуть все-таки,  що найбільше боліло у Василя Леднея директора державного підприємства «Довжанське лісомисливське господарство», адже на балансі якого і знаходиться ця історична, культурно-мистецька, інженерна родзинка.  Воістину – приналежна всьому краю. Неймовірно навіть припускатися думки, що ми могли втратити. Зазначимо, до розв’язання нашої  масштабної проблеми, окрім означених керівників різного рівня, суттєво долучилися і начальник Закарпатського обласного управління лісового господарства Валерій Мурга та начальник обласного управління водних ресурсів водного басейну р. Тиса водного господарства краю – Володимир Чіпак. – Водники відновлюватимуть русло водогону касні в тому числі і за рахунок районного бюджету – наголошує Лисичівський сілльський голова Ярослав Пальок. За порівняно короткий строк на найвищому рівні було прийнято єдино правильне, як для сьогодення, так і на перспективу, рішення, не просто відновити русло каналу, яким поступала вода до коловоротів, але й провести давно вже назрілу реконструкцію Гамори.  Зроблена ще в період «розвиненого соціалізму» відбудова водяної кузні в Лисичові, що входила певний період часу, як виробничий підрозділ до Іршавського  промкомбінату облспоживспілки, давно вже не відповідає сучасним завданням діючого інженерного скансена, оновленим обличчям якого став фестиваль ковальського та етнографічного мистецтв, а впродовж року виробничий цикл у ньому – своєрідний тривалий тренувальний цикл, у підсумку якого –  свято, ніби у спортсмена олімпіада. Просто ці Олімпійські ігри проходять постійно в одному й тому ж місці. Нині, поза рамками даного матеріалу, залишаються складні, далеко не прості організаційні заходи,  допоки спільними зусиллями всіх зацікавлених не виробили  єдиноприйнятну концепцію оновлення Гамори. – Не буду загострювати  увагу на фінансово-матеріальній стороні справи, але, між тим,  дуже значну частину витрат, якщо не левову їх частку, довелося взяти  на себе лісівникам, – говорить директор ДП «Довжанське ЛМГ» Василь Ледней. – Так історично склалося, що Гамора  стала належати нашому господарству. Людина в лісі господарює споконвіку і з часом озброїлася не дерев’яною  палкою, а інструментом із заліза. Тепер лісівники та ті, хто займається лісозаготівлею, використовують високотехнологічні зразки інструментів і техніки. Але є у господарстві процеси, на яких практично не можемо обійтися без ручної і праці, використовуючи при цьому мотики. Чисто теоретично припустимо, якби ми втратили Гамору, лісомисливське господарство без проблем може закупити необхідну кількість мотик та іншого подібного інструменту  деінде. Та чи не загубимо ми зв’язок  із тими традиціями, які дісталися нам від дідів з прадідами і безпосередньо в кого ми черпаємо ставлення до лісу, як до чогось рідного, до такого, що належить ефективно використовувати у благо і во ім’я того самого блага – берегти. … Травень деякими сонячними днями нагадував середину літа. Місцеві будівельники – бригадир Михайло Продан, Василь Калабішка, Василь Ровканич і Василь Свистак, самі того не підозрюючи та й, мабуть,  не усвідомлюючи, у дворі лисичівської кузні робили те саме, що і сотні їх земляків-заробітчан за сотні, а то, й тисячі кілометрів від рідної домівки мурували стіни, але при цьому вони виконували певним чином історичну місію. Вдаймося поглядом у ретроспективу: автор впевнений, що перша будівля кузні-гамори була дерев’яною і тільки вже потім – кам’яною. Тож нічого дивного, що деякі підсобні приміщення вирішено перебудувати. Імена перших будівничих Гамори заімлені часом на вершинах минулих століть. Нам залишається лише сподіватися – сучасні інформаційні технології допоможуть зберегти імена сучасних будівельників. Коли вже завернули на історичну межу, то ніяк не зможемо не згадати, що і в самій кузні  проводять заміну одного із її важливих технічних елементів – дубової колоди, на якій кріпиться бабка, у яку вдаряє могутній молот, вагою 150 кілограмів, один удар якого прирівнюється до 4-ох кінських сил, а ще помножимо цю міць на 16-18 ударів молота, що дає один оберт коловодного колеса. Варто вдуматися скільки витримала старе наковадло, скільки тисяч ударів і якої сили довелося витримати тому столітньому дубові. Віктор Петровці, місцевий житель, підприємець, разом з кількома робітниками займається відновленням цієї частини механізму кузні: – Є перекази, ніби таких молотів, як ми реставруємо, було колись – у кращі часи розвитку Гамори – вісім. На старій колоді, що служила наковадлом, що її ми вже витягли, з торця збереглася вирізьблена римська цифра VIII. Це справді може служити певним підґрунтям під його припущення. Після вище описаного варто вже заспокоїти ревнителів старовини,  які в таких випадках стоять на сторожі непорушності комплексу, всіх будівель, можемо поінформувати, що головна історична будівля Гамори залишається  цілою і практично в незайманому вигляді. Це – як гарна опасиста  молодиця, якій кутюр’є припасовують нову сукню, блузку. … Замість старих – сараю, хліва, дровітні які,  на молодий погляд,  незугарно підпирали кузню, постануть нова стаціонарна сцена для самодіяльних та професійних артистів, без яких не обходиться жодне свято, та свіжими дубовими дошками оббитий сарай. Згадані будівлі підковою огинають двір історичної пам’ятки. А от на задньому, значно меншому дворі відбуваються нехай  і не такі значні, але також давно вже назрілі  свої перетворення. Так,  сама кузня знаходиться на фундаменті, вимурованому із річкового каменя. За її стіною широкий лоток-шлюз, з якого на колеса через відкриті заслінки /засуви/ спадає потужний потік води, що через передавальний механізм приводить у рух потужний молот. Друга, протилежна кузні  сторона цього потоку була ґрунтовою.  Керівництво ДП «Довжанське лісомисливське господарство» прийняло рішення цю сторону так само обікласти каменем. Лише із переліченого постає доволі серйозний масштаб  робіт, що його виконують в основному силами та на засоби лісівників. Тож і не дивно, що практично жодного робочого дня не минає, аби на цьому важливому історико-культурному об’єкті краю не побував хто-небудь із керівників Довжанського лісомисливського господарства. Окрім директора В.І. Леднея, частіше тут бувають хіба що головний лісничий Олександр Шкарупа та головний інженер Віталій Шрам. Олександр Євгенович переконаний і твердить, що, як мінімум за місяць, вони успішно справляться зі своїм обсягом робіт, то ж  за проведення цьогорічного фестивалю ковальського мистецтва «Гамора-2018» організатори у районі та області можуть бути спокійні. За цими роботами постійно прискіпливо контролює сільський голова Ярослав Пальок і лісничий Лисичівського лісництва Василь Продан. Нагадуємо, як раніше повідомляв Перший кабельний, арматура колишеться по вітру: сусідню із Закарпаттям область накрила негода (ВІДЕО+ФОТО). Також читайте: неадекватна поведінка п’яної жінки в Ужгороді поблизу дитячого майданчика (ВІДЕО).