Лікувати тих, кого вилікувати неможливо: філософія хоспісу

В Україні ще мало розуміють сенс паліативної допомоги. Досі не забута практика, коли невиліковних хворих медзаклади виписують помирати додому, щоб не погіршувати статистику. Однак самі хворі, які переживають муки, та їхні близькі, котрі спостерігають, як дорогі їм люди страждають – це не цифри. Це реальні особи, які потребують допомоги.

За законом «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування» паліативну допомогу в Україні повинна оплачувати держава. На одного хворого виділяють 13-14 тис. гривень, однак на всі потреби пацієнта цього не вистачає. У звичайній лікарні можна наразитися на відмову у паліативній допомозі. Навіть сімейні лікарі іноді не можуть порадити пацієнтам, куди звернутися. Можна знайти приватний хоспіс Київ, де пацієнту забезпечать догляд, але за це потрібно платити самим.

Прийнято вважати, що паліативні хворі – майже винятково онкологічні пацієнти у термінальній стадії. Однак за статистикою ВООЗ, 38.5% дорослих, які потребують паліативної допомоги, мають серцево-судинні захворювання, а онкологію –  34%. Частина має СНІД і діабет, деменцію, боковий аміотрофічний склероз, тощо. Паліативним пацієнтом може бути також, наприклад, дитина з важкою формою ДЦП, яка не має шансів встати з ліжка і вести нормальне життя. Хтось хворіє роками, а хтось потрапляє у хоспіс за кілька місяців чи навіть днів до відходу. 

Головне завдання паліативної допомоги – зменшити фізичні та духовні страждання людей, яких неможливо вилікувати. Причому психологічна підтримка не менш важлива, ніж полегшення симптомів, наприклад, знеболення. У хороших хоспісах намагаються створити затишну атмосферу, залучають до роботи соцпрацівників, психологів та духівників, навіть організовують розважальні заходи. Життя повинно тривати доти, доки це можливо, а піти з нього людина має право гідно.

Частиною паліативної допомоги є підтримка родичів хворих, у яких виникають психологічні, медичні та юридичні проблеми. І до, і після відходу близьких ці люди також потребують уваги – на тлі переживання горя вони ламаються емоційно, у багатьох загострюються хронічні хвороби. 

Не всі паліативні пацієнти повинні лежати у стаціонарі. Виїзні бригади паліативної можуть проводити всі необхідні процедури вдома. Станом на жовтень 2021 року паліативні бригади в Україні діяли при 486 закладах охорони здоров’я. 

До речі, ці бригади залучають не тільки для невиліковних хворих. У Мукачеві одна з сімейних лікарок спрямовувала паліативну бригаду до пацієнтки з COVID-19, яка вже була виписана зі стаціонару, але ще потребувала кисневої підтримки.

Якщо медична допомога потрібна, її не можна не надавати, незалежно від того, куди прямує розвиток захворювання – до одужання чи до смерті.