Архаїчні данні народних переказів, легенд, інших спогадів про минувшину неодноразово трансформувалися (після ретельного їх дослідження, співставлення, поточного перегляду тощо) у цілком певну, щоб не казати - об’єктивну, картину для визначення достовірних фактів минулого.
Сьогодні не викликає сумніву, що народні перекази та легенди на відміну від міфів й казок) містять найбільше вказівок на певні історичні події та явища. Адже вони містять у собі і дійсні, інколи загадкові, таємниці,елементи з життя історичних осіб чи конкретних подій у минулому. У цій публікації хотілося би продовжити цю тему, адже попередні публікації «Скарби гори Келемен», «Таємничі печери Берегівського горбогір ’я» та «Палац Гуняди», викликали зацікавленість, тому пропоную читачам дві нові розповіді. Сподіваюсь, що теж, певно цікаві, але чи то забуті, чи то ще й не сформовані воєдино з окремих елементів народно-традиційних оповідань, що пов’язані з минулим нашого краю.
Історія кургану на березі Верке, який в народі називають
«Сейпосонь – домб» («Пагорб Красуні»), зацікавив автора років сорок тому назад. В результаті пошуків, в тому числі й на місцевості, з’явилася ця публікація, яка в перше побачила світ, на сторінках моєї монографії «Музей Легоцького» ( на російській мові) у 1997 році. Цього разу свою розповідь почну з легенди, яку записав П. Сова від Ф. Легоцького в Мукачеві:
«На лівому березі ріки Верке, напроти села Мужієво, стоїть курган. Курганом Красуні називає його народ.
Дочка берегівського жупана Андрія Добоша Ілка за тридев’ять земель славилася своєю красою. І називали її в народі Ілкою Прекрасною.
Багато лицарів добивалося її руки. Особливо упадали коло Ілки молодий і добрий Валентин і дикий, пристрасний Нялаб, володар названого його ім’ям замка.
Андрій Добош був не проти того, щоб віддати дочку за могутнього володаря замка, але серце красуні обрало Валентина. Надаремно умовляв її батько, вона не погоджувалася вийти заміж за Нялаба.
Впертий батько вирішив зрештою, щоб суперечка була розв’язана на турнірі. Хто переможе, той і візьме Ілку. Він потай сподівався, що переможцем буде Нялаб, про якого слава йшла як про непереможного на полі бою. До речі, в місті Сас – так тоді звалося Берегово – саме готувалися до рицарських ігор. Сюди збиралися витязі в пишному одязі, зі слугами, на добрих конях із дорогоцінною збруєю. Всюди маяли прапори і стяги. Місто було вбране по святковому.
Нарешті настав день бойових змагань. І ось зійшлися два супротивники – Валентин і Нялаб. Обидва знали, що битимуться не тільки за лицарську славу. Вершники зіткнулися зі страшенною силою, але надто рівної вони були сили, щоб котрийсь із них був забитий. І почалася вперта боротьба.
Тріщали щити під ударами мечів і списів, іржали коні. Вершники знову й знову розходились, щоб іще з більшою силою і завзяттям вдарити на суперника. Довго билися, але раптом, коли ніхто не чекав, Валентин блискавично скористався необережністю Нялаба і скинув його з коня.
Нялаб був переможений. Народ радів, бо гордого Нялаба не любили. Ілка була щаслива.
Отак красуня Ілка стала з повним правом дружиною Валентина. Але Нялаб не примирився з невдачею.
-Ні! Ні! Клянуся небом і пеклом, що Ілка буде моєю! І Нялаб зробився розбійником. Він знайшов собі спільника – свого сусіда Канкова, володаря Виноградівского замку. Своїми наїздами на мирні села й міста, своїм грабунком вони наводили жах на весь край. Сльози, кров, пожежі й плач лишали вони після себе. Чутки про те, що робив Нялаб зі своїм спільником Канковим, дійшли до самого Будина. Король наказав покарати лицарів-розбійників і оголосив народне рушення.
За наказом і Валентин з’явився до війська, яке збиралося під Береговим. Нялаб на це не зважив. І поки збиралося військо він продовжував зі свого неприступного замка в Королеві своє розбійницьке діло. Бо й справді, його замок був розташований на крутій скелі серед широкої долини, що відкривалося велетенським горбами, через які бурхлива Тиса виривається на простір Дунайської низини.
Разом з тим Нялаб не забував і про свою образу. Яка штовхнула його на злочинний шлях. Дізнавшись, що Валентин вже поїхав до війська, яке збиралось проти нього, вирішив діяти. Зграя, щоб відволікти увагу, підпалила в іншому кінці хату. Люди побігли туди гасити пожежу. Скориставшись з колотнечі, Нялаб увірвався в палац Валентина і, схопив непритомну від страху Ілку, помчав з нею до свого замка.
Проте, перш ніж він встиг переправитись через Верку, раптом здаля з’явився вершник . Це був Валентин, який помітив над селом густий дим від пожежі й, занепокоєний, швидко помчав додому.
- Нялаб? – упізнав він лицаря-розбійника з жінкою на сідлі. – Невже це вона?!
І помчав він за Нялабом. Почалася шалена скачка. Про те кінь Нялаба під подвійною вагою почав здавати.
-Стій, злочинцю! Стій, розбійнику! – кричав йому навздогін Валентин . Нялаб бачив, що своєї мети він не досяг і пекельна думка промайнула у нього в голові: якщо Ілка не буде його, то хай не буде нічия! І за мить гострий кинджал стирчав і грудях Ілки.
-Ось вона ! Бери її собі! – гукнув він, обернувшись, і спустив тіло Ілки на землю, а сам стрибнув з конем у Верку, щоб переплисти на другий берег. Але кінь зашпортався й, заплутався в очереті, загинув разом із своїм вершником.
Так загинув свавільний і злий Нялаб.
І тільки руїни замку, прозваного його ім’ям, що стоїть на крутій скелі над Королевим, нагадують про рицаря-розбійника.
Ілка була похована на березі річки Верки, на тому місці, де вбивця скинув її з сідла. Ховали її урочисто й всенародно. Прийшло і військо, яке зібралось було, щоб покарати Нялаба. Кожний воїн набрав у шолом свій землі й висипав на могилу Ілки, яка жорстоко поплатилася за свою красу.
Отак і виріс на очах у людей курган Красуні».
З того часу річка отримала назву «Верке» з угорської «кров». Хоча є скептики, які вважають,що у 1892 році викопали канал під такою назвою. (Мабуть на кшталт – Черного Моря, його теж викопали, вважають деякі лже-дослідники). Ця ідея поширилась, навіть, у Вікіпедії. Насправді, це дата спорудження греблі з двома шлюзами (дата вибита на цій споруді). У істориків-краєзнавців є припущення, що згаданого у легенді угорського короля звали Андрій (Ондраш) ІІ, якій у ХІІІ столітті перебував в околицях Берегова. В навколишніх населених пунктах збереглися топонімічні назви, пов’язані з перебуванням тут угорського короля: королівський табір, королівський колодязь, королівський камінь…
У січні 1993 року, вперше побував в районі розташування кургану (висота його була 5,5 метрів, діаметр – 50 метрів), з великим жалем констатував, що його вже немає. За твердженням місцевих мешканців, з’ясував, що багаточисленні археологічні розкопки і меліоративні роботи, які проводилися тут, знищили повністю цей унікальний пам’ятник. Його таємниця ще повністю не розгадана. Хоча, свого часу тут розкопки розпочав Тивадор Легоцький, а завершили – археологи, на початку 80-х років, але їх сподівання знайти в насипі, чи під ним, очікуване багате поховання, не виправдалося. І все ж, їх праця була не марною: відкриті на території кургану та поблизу пам’ятки кельтських і германських племен, скарб римських монет та деталь колісниці у формі відлитої з бронзи пантери.
Археологічні розкопки дозволили встановити, що ще до виникнення кургану на березі річки Верке було невеличке поселення. Т. Легоцький вважав, що пам’ятники типа «Сейпоссонь – домб, виникли в наслідок завоювання Карпатської улоговини племенами кельтів і що вони були єдиними і прямими носіями латенської культури в цьому регіоні, витіснивши в середині першого тисячоліття з цих земель скіфські племена, які прийшли сюди на зміну скіфів.
(В. І. Бідзіля // «Історія Культури Закарпаття на рубежі нашої ери/ Київ. 1971 р. с. 7). Ця культура склалася в історичну епоху , коли залізо широко і надійно ввійшло у всі сфери економічної і побутової діяльності населення, коли були задіяні всі сфери економічної і господарскої діяльності населення, коли були всі необхідні передумови для виникнення внутрішнього і міжплемінного економічного ринку. В цей час в Середній Європі виникає велика кількість ремісничих майстерень, виробничі центри з випуску масової продукції для ринку. В економіку суспільства надійно увійшла монета.
(Та же с.
15).
Завдяки
їх впливу проходили значні зміни матеріальної культури місцевого населення. Стрімкими темпами розвивається чорна металургія й обробка металів, скрізь розповсюджується гончарні ремесла. Матеріали розкопок, які проводилися у Берегові, Мукачеві, Бігані, Дідові, Боржаві, Бовтраді, Оросієві…, красномовно підтверджують вище наведене. Щодо урочища «Сейпоссонь – домб», то археологічні дослідження засвідчили – процес кельтизації верхньотисянських племен, який проходив наприкінці І століття до н. е., знайшов підтвердження в господарському інвентарі поселення, відкритого на під курганній території. Тут крім посуду грубої ручної формовки, яка належала до місцевої куштановицької культури, знайшли велику кількість якісно виготовлених гончарних мисок, горшків та амфор. В поселенні також плавили залізо, про це свідчать знахідки предметів праці із заліза, залишки шлаку, шматки заліза.
На рубежі ІІІ- ІІ століття до н. є. в наслідок злиття культури кельтів з місцевою куштановицькою культурою, племена, які були залучені до широкого середньоєвропейського ринку, виникла особлива культура. Значного розвитку в цей час досягло землеробство. Поруч з ним розвивалося скотарство, яке вигравало важливу роль. У ІІ столітті до н. є. на кельтів починають силою тиснути римляни, а потім виникла і загроза зі сторони германських племен. В цей період зростає могутність близьких сусідів – гетофракійців, в наслідок кровавих сутичок кельтські поселення знищуються. Не оминула така участь в середині І ст. до н. е. й поселення на березі Верки поблизу В. Бакти, яке припинило своє існування.
(В. Г. Котигорошко // «Исследования Ужгородского университета…»/ В кн..: «Археологические открытия 1982 года» М. «Наука», 1984 г. с.280).
В епоху Дако-Римських війн (103-106 р.р. н. е) поселення поблизу В. Бакти остаточно припинило своє існування. Про це говорять фрагменти господарсько-житлових споруд, а також монетний скарб, прихований, можливо, у часи небезпеки у підніжжі кургану. Це були денарії римських імператорів Марка Аврелія, Нерона, Люція Вєра і Антоніна Пія, відкарбовані у період: другої половини І та другої половини ІІ ст. н. є. Скарб вперше відшукав Т. Легоцький в 1876 році. Експедиція під керівництвом В. Котигорошко з’ясувала місце знахідки Легоцьким завдяки того, що під час розкопок кургану - знайдено ще п’ять срібних монет. А при вивченні південно-західного підніжжя кургану виявлені три поховання, які збереглися частково. Вони знаходилися у ямах розміром 2,1х1,5 метрів на глибині 1,1 м. Знайдені речі датують поховання першою половиною V ст. н. е. Серед знахідок виявлено: скляні та янтарні буси, бісер, бронзову накладку, фібули, позолочену срібну пряжку, сильно пошкоджені металеві засоби праці. Вчені вважають, що поховання належало германським (готським)
племенам, які в V столітті вели війни за господарювання в Карпатській низині.
(В. Катигорошко // «Таємниці «Пагорба Красуні»/ «Закарпатська правда», 17 жовтня 1986 р.).
Щодо самого кургану, то вивчення його культурного шару та багаточисленних знахідок, в тому числі й скарбу римських монет, дозволило експедиції Ужгородського університету, встановити: курган був насипаний в період між закінченням життєдіяльності кельтського поселення і часом приховування скарбу, а саме між серединою І ст. до н.е. та кінцем ІІ ст. н. е.
І все ж остаточну крапку ставити ще зарано, будемо сподіватися, що старовинний курган, точніше то, що від нього залишилося, відкриє ще нам свої таємниці.
Ще один
курган (пагорб) можна побачити ліворуч, проїжджаючи автотрасою між
Буштином і Тячевом. Цікаве і таємниче утворення осиротіло стоїть на рівнині, має гладку, не зарослу лісом поверхню. Повернута торцем до шосе, гора має форму правильної трапеції. Тільки з західного боку верхня частина є дещо заокругленою, мабуть, від довгочасної дії значно частіших із того напряму вітрових потоків.
Виникає думка, чи не є цей пагорб штучним творінням людських рук – якимось курганом, місцем поховання якоїсь поважної особи? Років тридцять тому автору пощастило спілкуватися з знаним закарпатським дослідником старовини, письменником Іваном Федоровичем Комвлоші (1920-1996), саме завдяки йому звернув увагу на цей пагорб. За його версією за Буштином у давнину похований не хто інший, - ніж вождь гунів Атілла. За його словами, на західній околиці Хуста Тиса приймає з півночі притоку, що зветься Ріка. В угорській «Енциклопедії Палас» вона, крім ідентичної назви, вказана ще й як Рийка (Reka). І що цікаво: у науковій та художній літературі Угорщини ХІХ - початку ХХ ст. під таким іменем згадується і перша жінка Атілли – Ріка. Не будемо вдаватися до коментування похорону самого гунського царя, земні останки якого – згідно з романом-легендою Г. Гардоні – були поміщені в якійсь європейській річки, що її течія заздалегідь була відведена тимчасово зі справжнього русла, а після помпезного похоронного ритуалу і розміщення саркофагу на дні ріки вона була повернута у попереднє лоно. Потім біля незнайденої і досі могили було залишено групу охоронців. Тож, здається, сам Атілла мав захоронити свою першу дружину також з певними царськими почестями. Скажімо – під курганом.
Нашестя гунів на Європу в V ст. не могло оминути території Закарпаття як тоді, коли вони вторглися сюди, так і коли вже відходили на схід після розпаду імперії, пов’язаного зі смертю Атілли. Щоправда, ці переходи у двох протилежних напрямках не так уже й вадливі для теми нашої розмови. Суттєвим є іншим: гуни, так чи інакше, перебували свого часу і на нашій землі. Тож, чи не могла цариця Ріка, яка зі своїм двором трималася завжди на певній відстані від арени військових баталій свого повелителя, розташувати свої шатри (можливо не задовго до смерті) якраз десь на Закарпатті.? А чому би й ні – вважав Іван Комвлошій.
Валерій Разгулов
(за публікацію відповідальність несе автор)
На фото: гора Келемен чекає свого дослідника
Джерело: Перший кабельний
Коментарі - 0