Купа трупів та жодної живої людини: історія наймасштабнішої авіакатастрофи у небі Закарпаття

Сьогодні ми розповідаємо історію про найбільшу авіакатастрофу, яка трапилася на території нашого краю. Мова піде про аварію пасажирського АН-24Б на околиці села Нижній Коропець під Мукачевом. А сталася вона 6 січня 1974 року. Тоді пасажирський літак АН-24Б вилетів з аеропорту «Жуляни» у Києві, виконуючи рейс «Київ-Івано-Франківськ-Ужгород». Це був звичайний рейс, який цей літак виконував із дня у день от уже три роки. На сайті, що спеціалізується на історії авіакатастроф в СРСР, щоденно, що лайнер випустив Київський авіаційний завод 23 січня 1970 року, після чого його одразу ж передали Міністерству цивільної авіації, яке до 2 лютого надіслало його в Київський об’єднаний авіазагін (86-й льотний загін) Українського управління цивільної авіації. За три роки свого «життя» цей борт попрацював добряче, здійснивши цілих 8083 цикли «зліт-посадка». Це означає, що кожного дня літак здіймався у повітря і сідав 8 разів. На борту АН-24 красувався номер CCCP-46357. Того трагічного дня вранці він вилетів з Києва і успішно приземлився в аеропорту Івано-Франківська. Звідти лайнер мав летіти до Ужгорода, однак у той період аеропорт обласного центру не працював через поганий стан злітної смуги, тож всі борти приймав військовий аеродром Мукачева. У Мукачеві того дня стояв густий туман, через що аеродром не приймав літаки. АН-24Б мусив затриматися в Івано-Франківську. На борту дозволу на зліт очікували 6 членів екіпажу: командир повітряного судна Павло Комісаров, другий пілот Геннадій Євницький, штурман Олександр Грисюк, бортмеханік Віктор Боровков, стюардеса Зінаїда Слепухіна та міліціонер Олег Лазарець. У салоні перебували 18 пасажирів: 15 дорослих і 3 дитини. О 14:51 лайнер вилетів з Івано-Франківська у напрямку Мукачева. Політ проходив нормально аж до моменту виходу на посадку. За даними того ж сайту авіаційних катастроф і подій, за 2 хвилини 32 секунди до моменту аварії літак пішов на четвертий розворот, а тоді – на посадку. Далі ж щось пішло не так: літак був лише в 200 метрах над землею, коли пілоти в спробі його вирівняти, відхилили кермо висоти вниз. Літак круто нахилився носом вниз, тому кермо висоти підняли вгору, щоб підняти ніс. Але авіалайнер, вже не слухаючись пілотів, понісся до землі, входячи в лівий крен до 30°. Пілоти ще намагалися вирівняти машину, але о 15:25 літак впав під кутом 70° на поле, обірвавши дроти на дерев’яних стовпах. Сталося це на околиці села Нижній Коропець, за іронією долі біля самого кладовища. «Про Заходу» вдалося знайти в Нижньому Коропці очевидців тих подій. Один із них – Йосип Йосипович Шух – першим побачив наслідки страшної аварії, адже впав літак одразу за його городом. «Ви знаєте, я вже старий чоловік, але такого страхіття, як тоді, за все життя ніколи не бачив. То було якраз на Різдво православне, всі люди по домах сиділи. На вулиці – десь -1 морозу і туман такий густий, що нічого кругом не видно. Я, пам’ятаю, якраз у ванні брився, коли чую: літак приземляється. У ті часи то було для нас звичайним шумом, бо літаки над селом постійно літали, якраз над нами знижувалися при заході на злітну смугу. Пасажирські – то ще півбіди, а от коли винищувачі сідали, то гул стояв страшний. Тому я спершу не звернув ніякої уваги на шум літака. Коли це раптом чую: вибух. Вибіг я на вулицю, потім за будинок, а коли вийшов з-за сараю на город, то побачив вже розбитий літак і величезне полум’я над ним. Я побіг до нього, але не знав, як підійти через те сильне полум’я. Почув чиїсь стогін, певно, всередині ще були живі люди. Хотів до кабіни наблизитися, але вогонь так швидко розгорався, що вже через секунду все палало. А ви знаєте, як горить паливо – його так просто не загасиш. Я стояв розгублений, за хвилину прибігли інші сусіди, дітвора. Ми не знали, що робити, як тушити. Всередині почало щось несильно вибухати, тому ми відійшли трохи подалі. Раптом з іншого боку літака побачили тіло. Побігли до нього, почали відтягати. Судячи зі статури і одягу, то був чоловік, але обличчя в нього не було. Він був мертвий. Біля нього ми побачили документи, поклали їх на тіло. Потім роззирнулися і побачили, що все поле навкруги усіяне речами. Там були сумки, одяг, документи і чомусь багато іграшок. Я бачив великих ляльок в упаковках, м’яких ведмедиків, красиву велику Снігуроньку, загрузлу в болоті. Може, пасажири їхали в гості на свята й везли дітям подарунки. Розуміючи, що пожежу ми самотужки ніяк не загасимо й людям всередині вже нічим не допоможемо, ми почали збирати в болоті знайдені речі й складати їх на одну купу. Пам’ятаю, як ще тоді казав дітворі, щоб нічого не сміли ховати собі, а все склали в одне місце. Літак горів дуже довго, жар був таким, що підійти до нього близько було неможливо. Чомусь дуже довго їхали пожежники – десь годину. Потім казали, що через болото машини загрузали в полі, не могли проїхати. Коли нарешті пожежники з військовими приїхали, літак все ще палав, стовп вогню ще був дуже високим. Вони почали все це гасити, працювали у темряві. Наступного дня ми побачили наслідки трагедії. То був не літак, а купа чорного брухту. Приїхав кран, військові розбирали обломки, витягали трупи. Я коли побачив, як звідти дістають окремо руки, окремо ноги – одразу пішов геть, не міг на це дивитися. То було щось страшне», – згадує Йосип Йосипович. Вижити в цій авіакатастрофі не пощастило нікому. Всі 24 людини на борту АН-24Б загинули. Нині невідомо, хто були ці пасажири. Дані про цю подію не збереглися ані в архівах обласної міліції, ані в обласному архіві, немає до них доступу і в архіві СБУ. Розслідуванням трагедії займалися київські спеціалісти, оскільки літак працював на Київський авіазагін. На сайті історії авіакатастроф СРСР значиться, що причиною аварії визнали помилку екіпажа і недоліки конструкції. Офіційно вона звучить так: втрата керованості на передпосадковій прямій внаслідок можливого недостатнього запасу по кутах атаки горизонтального оперен¬ня в посадковій конфігурації з закрилками, випущеними на 38° при польоті в умовах слабкого обмерзання. Якщо говорити простими словами, пілоти не мали правильної бортової інформації про обмерзання літака, тому або зовсім не ввімкнули, або надто рано вимкнули систему протиобмерзання крила і стабілізатора. Колишній директор КП «Міжнародний аеропорт «Мукачево» Федір Фелді теж добре пам’ятає той випадок. У 1974-му він був ще зовсім молодим хлопцем, котрий служив у легендарному 92-му винищувальному авіаційному полку в Мукачеві. Він розповів, що в ті роки стан аеропорту «Ужгород» був справді дуже поганим, тож до Мукачева перебралася вся його команда, включно з касирами і диспетчерами.

«Щойно ми дізналися про аварію, на місце одразу виїхала оперативно-рятувальна команда, – розповідає Федір Фелді. – Але рятувати там було вже, на жаль, нікого. Нас, молодих військових, теж туди відправили, ми допомагати розчищати місце аварії. Від літака залишилася лише купа металу – це справді була дуже серйозна катастрофа. Але я не пригадую, аби аеродром чи працівники аеропорту «Ужгород» мали після неї якісь проблеми. Наскільки мені відомо, винними більшою мірою були пілоти літака. Ми, як люди військові, до того ставились спокійно. Ніхто від цього не застрахований, але нам, льотчикам, завжди казали: небо не вибачає помилок, тож пілот має суворо дотримуватися всіх правил, бо вони написані кров’ю людей».

Нині на полі біля нижньокоропецького кладовища – бур’яни і болото. Ніщо не нагадує про те, що колись тут жахливою смертю загинули 24 людини. Екіпаж літака АН-24Б поховали в один ряд на Байковому кладовищі у Києві. А в обласних газетах тих часів – ні слова про трагедію, наче її у нас ніколи й не було…

Тетяна ЛІТЕРАТІ

Нагадуємо,  В суд через сміття яке пливе з Закарпаття: Угорщина відправила попередження (ВІДЕО) Читайте також: Водій в лікарні: закарпатець потрапив в ДТП в Сербії (ФОТО)