Крізь вогонь, воду і шахти: з історії спецодягу

«Соромно бачити, що багато майстрів і робітників обідрані так, що деякі з них ледве мають на плечах цілу сорочку», – писали автори «Суконного регламенту» Російської імперії у 1741 році. 

Тоді ж вийшло розпорядження видавати усім робітникам однакову одежу – щоправда, вираховуючи її вартість з їхньої ж зарплати. 

Хоча одяг робочих людей ніде не відрізнявся вишуканістю, він завжди був практичним, а деякі його деталі навіть проникли у масову моду.

«Золоті» джинси

Штани з цупких тканин з діагональним переплетенням ниток були затребувані серед моряків і різноробочих ще у  XVIII столітті. Потреба у цьому типі одягу різко зросла у США з початком «золотої лихоманки» – золотошукачам були потрібні не тільки міцні кірки і лопати, а й зносостійке вбрання. Попит породив пропозицію, і у 1850-х підприємливий емігрант-єврей Лейб Штраусс разом з родичами відправився у Каліфорнію, де вони збули весь товар, яким торгували. Коли не лишилося нічого, крім конопляної парусини, Лейб вигадав пошити з неї штани – і їх розкупили, як гарячі пиріжки. Тоді Штраусс (або, як читали його прізвище англомовні, Страусс) заснував власну компанію та налагодив виробництво робочого одягу, щоправда, з більш делікатної тканини, зразки якої, за однією з версій, привезли з Франції, з Німа – звідси і назва «денім». Так почалася мода на джинси.

Тепер, як відомо, вони абсолютно не асоціюються з сучасним спецодягом, із асортиментом якого можна ознайомитися тут.

Але у патентному свідоцтві джинси були названі «робочим комбінезоном до талії». І це не випадковість, б саме комбінезон був і залишається одним з найбільш універсальних типів спецодягу. Спершу комбінезони складалися з штанів і фартуха, зшитих разом або з’єднаних ґудзиками. На початку XX століття почали випускати джинсові напівкомбінезони на лямках, оснащені великою кількістю зручних кишень, а згодом – і повністю закриті комбінезони.

Безпека передусім

Зручний крій – безумовно, перевага, однак він би не допоміг на небезпечній роботі, якби тканина достатньою мірою не захищала від екстремальних умов. 

Першим кроком у цьому напрямку був винахід шотландського хіміка Чарльза Макінтоша, який у 1820-х запатентував просякнуту каучуком тканину. Макінтош (плащ, а не людина) був непроникний як для води, так і для повітря, що загрожувало парниковим ефектом. Рішення цієї проблеми знайшли тільки через 50 років, коли був винайдений габардин – шерстяна тканина з особливо цупким переплетенням ниток. У габардинових плащах, прозваних тренчкотами, сиділи британські солдати в окопах Першої світової.

З появою синтетичних матеріалів спецодяг «навчився» ще більш гідно протистояти воді, екстремальним температурам і агресивному хімічному середовищу. У 1960-х був розроблений полімерний матеріал під назвою номекс – вогнетривка тканина, здатна витримувати температури до +250°С, що набагато перевищувало показники доти існуючого вогнестійкого брезенту. Сфера застосування нової тканини виявилася напрочуд широкою: служби порятунку, енергетика, транспорт. 

Нині розроблені лінійки спецодягу фактично для всіх сфер промисловості. А що сказати власникам компаній, у яких працівники на виробництві все ще ходять у дірявих сорочках? Даруйте, але ви сильно відстали від часу.