Кати і їхні жертви: чи можливо викоренити цькування у школі

– У нас у класі є дівчина, ми всі з неї сміємося. –  Чому? –  Бо вона ненормальна. Коли шестикласник Женя згадує про однокласницю, якій разом із приятелями майже щодня підлаштовує капості, йому стає весело. Він один із найвищих і найсильніших хлопців у паралелі, впевнений у собі, непогано вчиться, у вільний час грає у футбол. Батьки у Жені заможні, навіть допомогли класній керівниці дістати візу, щоб вона влітку могла поїхати на заробітки за океан. Хто після цього посміє скаржитися на його поведінку? Мішені його знущань, вочевидь, не до сміху. Після років, проведених у становищі ізгоя, вона, можливо, пронесе комплекси і усвідомлення своєї «ненормальності» крізь усе життя. Дати дефініцію цій «ненормальності» однокласник не в змозі, відбувається загальними фразами: товста, повільна. Жертвами булінгу найчастіше стають діти, які чимось відрізняються від решти колективу: замкнутим характером, фізичними особливостями, рівнем інтелекту, матеріальним становищем, національним походженням, незрозумілими іншим звичками чи переконаннями, тощо. Для переслідувачів характерне бажання домінувати. Деякі з них можуть виростати у атмосфері вседозволеності, або навпаки, самі бути жертвами у інших соціальних структурах, найчастіше у сім’ї. Тоді вони виплескують накопичений негатив на тих, хто слабший від них. Женя не виглядає жорстоким чи озлобленим. Його ставлення до аутсайдерки характеризує радше презирство, ніж ненависть. Набагато гірше, коли проявляється агресія і йдуть у хід кулаки. Найчастіше насильство чинять хлопці, і це толерується та навіть захищається як гендерна норма. Рекламний ролик відомого бренду чоловічих товарів, який показував бійку між хлопчиками як негативне явище, із яким треба боротися, набрав у мережі 1.5 млн відміток «не подобається». Натомість коментатори відео бійок між дівчатами висловлюються щодо учасниць з жорстким осудом. Насправді, незалежно від статі, у такій ситуації опинялись практично всі підлітки – у ролі кривдників або постраждалих. Називати перших «звірами» так само несправедливо, як і таврувати других «ненормальними». Врешті-решт, це просто діти. За даними досліджень ЮНІСЕФ, 67% дітей в Україні у віці від 11 до 17 років стикалися з проблемою булінгу (цькування) протягом останніх трьох місяців. 24% дітей стали жертвами булінгу, і 48% з них нікому не розповідали про ці випадки. При цьому 44% спостерігачів ігнорували булінг, бо їм ставало страшно за себе. Навіть не будучи фізично присутніми, переслідувачі можуть «діставати» жертв через соцмережі, месенджери – це так званий кібербулінг. Приниження і шантаж у віртуальному просторі завдають часом ще більше моральних страждань, ніж реальні стусани і підніжки. З 19 січня 2019 року в Україні діє закон щодо протидії булінгу. Документ встановив штрафи за цькування: від двадцяти (340 грн) до п'ятдесяти (850 грн) неоподаткованих мінімумів доходів для тих, хто вчиняє порушення вперше, та від ста (1700 грн) до двохсот (3400 грн) неоподаткованих мінімумів для «закоренілих» шибеників. Оскільки правопорушники неповнолітні, штрафи накладають на батьків. За рік існування закону до судів надійшло лише трохи більше трьохсот заяв про булінг. Скажімо, у Борисполі дівчина опублікувала в Інстаграмі непристойні фото своєї подруги. В іншому випадку в мережу потрапило відео бійки між дев’ятикласницями у одному з сіл на Київщині. Обидві справи завершилися стягненням штрафів у 850 грн. Багато хто переконаний, що суми треба підвищувати, щоб штрафи лякали. Та зазвичай подібні речі не вважають достатньо серйозними, аби вимагати втручання суддів. За мовчазною згодою вважається, що діти, батьки і вчителі повинні самі з’ясувати все між собою. Як правило, крайній засіб оборонити дитину від знущань – переведення до іншої школи. Це хочуть змінити: 18 лютого 2020 року набув чинності наказ Міністерства освіти і науки, який зобов’язує керівників навчальних закладів повідомляти про випадки булінгу батьків, поліцію і соціальні служби та скликати для розгляду подібних інцидентів комісію, яка повинна з’ясувати обставини випадку і визначити, яких заходів потрібно вжити, щоб запобігти його повторенню. Гормонам закон не писаний Є один впертий чинник, через який наміри дорослих покласти край підлітковій агресії та булінгу можуть закінчитися крахом. Він криється у мозку підлітка. Точніше, у його незрілості. Нідерландський нейробіолог Дік Свааб, автор книги «Ми – це наш мозок», пояснює: у підлітковому віці префронтальна (лобна) кора головного мозку, яка відповідає за контроль імпульсів, виконання складної поведінки, планування і організацію, ще недорозвинута. Розвиток цієї структури мозку завершується після 20 років. Через зростання рівня статевих гормонів у підлітків, особливо у юнаків, пробуджується агресивність та тяга до ризикованої поведінки. Свааб наводить результати опитування, яке показало, що в Нідерландах кожен третій підліток від 10 до 17 років скоював яке-небудь правопорушення: крадіжку, застосування насильства, вандалізм. Після 17 років кількість подібних інцидентів знижується, ймовірно, завдяки розвиткові префронтальної кори. Поки діти маленькі, її функції перебирають на себе батьки, які ще керують вчинками дітей. Утім, як зауважує дослідник, сучасні підлітки розуміють, що батьки не владні добитися для себе ролі її замінників. Якщо підліткова агресія і булінг – насправді неминуче зло, бо в їх основі лежать фізіологічні та біохімічні зміни, на хід яких педагогічними методами вплинути не вдасться, чи означає це, що з ними непотрібно боротися? Можливо, потрібні які-небудь якісніші замінники префронтальної кори. Без підтримки не впораються Іноді дорослі замість того, щоб бути посередниками у вирішенні конфліктів, стають їх учасниками, або й призвідниками. Чого вартий достопам’ятний вчинок учительки з Харкова, яка відмовила учениці у шматку торта за те, що її мама не здала кошти на шкільне свято? Вчителі, які принижують дітей, дають карт-бланш їхнім одноліткам. З іншого боку, самі педагоги часто стають об’єктами цькування, а це доводить їх до такого стану, що вони не можуть себе контролювати і зриваються на учнях. Утворюється замкнене коло. Третя його ланка – батьки, які можуть перебувати у конфронтації одночасно і з власною дитиною, і з вчителем. Нерідко суперечки між дітьми переростають у конфлікти між дорослими. Чудова сатира на ситуацію, коли батьки двох дітей, які зчинили бійку, починають з’ясовувати стосунки уже між собою – стрічка Романа Поланскі «Різанина». Якщо батьки дитини, яку систематично цькують, вирішать самостійно провчити кривдника, їх можуть звинуватити у залякуванні чужого чада. Буває навіть, що після такого до батьків-захисників жертви приїжджають «серйозні люди» на джипах, які заступаються за булера. І одразу ж з’ясовується, звідки ростуть ноги у його поведінки. У Європі за таких обставин застосовують прийом шкільної медіації, коли зустріч між сторонами конфлікту модерує людина, яка не є його учасником і може подивитись на нього збоку – як правило, це психолог або спеціально підготовлений педагогічний працівник. «Враховуючи те, що цькування носить груповий та масовий характер, то і його подолання має носити комплексний характер. Тобто включати у себе не лише роботу з окремими дітьми (або – виключно з жертвами), але й – з колективами та суспільством у цілому», – йдеться у дослідженні експертів Українського інституту дослідження екстремізму, які проводять кампанію «Стоп шкільний терор». Вони стверджують: працювати потрібно і з жертвами, і з переслідувачами, і з спостерігачами. Основні цілі роботи з жертвами – підняти самооцінку, допомогти налагодити соціальні контакти і реалізувати свої здібності. Щодо переслідувачів, важливо виявити мотиви їхньої агресії і навчити спрямовувати свої лідерські амбіції або бажання доводити фізичну перевагу у конструктивне русло та прищепити їм навички емпатії. І тим, і іншим може знадобитися допомога психолога. Свідків варто переконати висловлювати незгоду з насильством і не підтримувати дії кривдників. «Булеру важлива стороння підтримка, адже саме спостерігачі не лише отримують інформаційний меседж від процесу знущання, але й дають зворотній – (насмішки, залучення до процесу знущання), тобто надають емоційну підтримку переслідувачу. І коли така підтримка втрачається, він частково втрачає і мотивацію до насильницьких дій, – вважають експерти. Діти мають розуміти, що не завжди варто йти на пряму конфронтацію з переслідувачем, а йти на конфронтацію з системою. Тобто – протистояти «правилам гри», які дозволяють принижувати себе чи інших».  

Підготувала Христина Шепа,

 для «ПЕРШИЙ.com.ua»

Нагадуємо, Варто очікувати здорожчання цін на цукор в Україні Читайте також: Україною поширюється новий вірус: хворих вже більше двох десятків