Для солотвинського фермера вівчарство – справа всього життя (ФОТО, ВІДЕО)

23.05.2018 22:00 999 0

Ватагів стає все менше: молодь не поспішає переймати справу батьків і дідів, обираючи заробітки на чужині. Та все ж залишаються справжні вівчарі, які зберігають і примножують споконвічне ремесло своїх батьків і дідів. Таким є фермер-вівчар Нуцу Батяла, господар солотвинського ФГ«Батяла».

До володінь пана Нуцу веде вузенька вуличка Польова. Тут, на притисянських просторах, пасуться його білорунні отари, виготовляють смачні сир і вурду. Колись тут були землі колишнього колгоспу, а після розпаювання в 90-х роках газдовитий вівчар приватизував один наділ. Чотири роки тому створив фермерське господарство. Газдує Нуцу Батяла з дружиною Іляною та донькою Лєнуцою. Зараз на ґаздівському обійсті – понад 250 овець. Сам господар родом із Середнього Водяного, але більше двадцяти років мешкає з сім’єю у Солотвині. Дитинство було недовгим:

«Виріс я у багатодітній сім’ї. Батько любив випити і рано помер, мама була бетежна. А жити якось треба було. З 7 років ходив вівчарити на Апецьку. Тоді навіть у що взутися не мав – робив собі онучі з мішковини і так ходив. Їлисьмо лиш токан із вурдов, сметану, ріпу, пили молоко. А зараз такі вівчарі пішли: кожен день їм м'ясо подавай, і без мобільних обійтись не можуть».

Відтоді уже 37 років чоловік не уявляє свого життя без овець. Лише одного разу їздив на заробітки в Росію. Знає про своїх улюбленців усе до дрібниць.

«Ось ці, з вовною на морді, – то румунська порода, а без неї – наші, карпатські. Є ще й картаті молдавські», – вчить Нуцу Батяла.

Саме зараз на фермі доять овець. На це у п’ятьох працівників іде добра година. Залишати без уваги не можна жодну з 250 ягничок: якщо вчасно не подоїти, молоко може зникнути. За раз вони дають близько ста літрів білосніжного пінного молока. Доять вручну. Цим займається, як правило, пані Іляна, Лєнуца і ще кілька найнятих працівників. Після доїння на стадо чекають ласощі – брили солотвинської солі, яку вовнаті з задоволенням лижуть, щоб молоко було поживне і смачне. Тоді господар бере до рук трембіту і починає награвати, а помічники заганяють овець у стайню до ягнят. Вірні кудлаті охоронці гуртом кумедно підвивають хазяїну. Нуцу Батяла розповідає: іноді його запрошують трембітати вівчарі з Румунії. Неймовірно, але собаки чують знайому мелодію навіть з протилежного берега Тиси! Часто Нуцу з його металевою трембітою, виготовленою майстром з Верхнього Водяного, можна побачити на селищних, районних святах. Запрошують його і в Ужгород, на обласні фестивалі – дуже вже колоритно і майстерно виграє прадавні карпатські мотиви, такі близькі його стану душі. У загоні овечки годують малечу, що зустрічає радісним і нетерплячим блеянням. Тим часом господар із помічниками приступають до відповідальної справи – виготовлення сиру й вурди. Нуцу Батяла додає до процідженого молока кляг (закваску зі шлунка ягняти), збиває баталовом і, накриваючи кришкою, залишає киснути. Тоді додає води і знову перемішує – в рідині утворюються крупинки сиру. Загуслу рідину ретельно відціджують – і ось вона, грудка смачнющого солодкуватого овечого сиру, готова. З відцідженого молока на ватрі варять вурду, весь час акуратно помішуючи, щоб не пригоріла. Хвилин сорок – і можна цідити. Відтак перекладають у чисту марлю і підвішують, щоб стекла. Овець зі стайні випускають на пасовисько до Тиси. За кілька годин – вечірнє доїння, і весь процес знову повториться. І так день у день, без спочинку. Вироблену продукцію Нуцу Батяла і його рідні збувають на ринках Солотвина, Великого Бичкова, Верхнього Водяного. Чоловік каже: має постійних покупців, які вже переконались у якості сиру солотвинського газди. За кілограм сиру чи вурди просить 100 гривень. Та чи окупає така ціна вкладених зусиль? Виторг невеликий, втім, на життя фермеру та його сім’ї вистачає. Вівчар зізнається: кошти вкладає, насамперед, у ферму. До прикладу, цієї зими на годівлю овець пішло 70 тонн сіна, 10 тонн зерна, корми. А ще треба заплатити працівникам, купити сільськогосподарську техніку… Сильне потрясіння пан Нуцу пережив три роки тому, коли через необережність пастуха ферма згоріла вщент, разом з припасеним на зиму сіном. Добре, хоч вівці у той час були на пасовиську.

«Після того випадку я посивів і не міг спокійно спати. Бо допомоги не було звідки чекати, – згадує господар. – Потроху відбудувати ферму вдалося завдяки друзям із Нижньої Апші».

А взагалі, знайти відповідальних і чесних працівників на господарство зараз дуже важко – нарікає газда. Багато чоловіків виїхали на заробітки за кордон. Тому доводиться наймати жінок. Так, до улюбленої справи заохотив дружину і доньку, узяв на роботу ще двох односельчанок.