Черепахи, баштани і «вантаж 200»: закарпатські воїни-інтернаціоналісти про різні виміри війни в Афганістані (ФОТО)

Десять років, з 1979-го до 1989-ий, в Афганістан відправляли солдатів з усього Радянського Союзу. Серед них були і закарпатські леґіні, які з гір потрапляли у пустелю. До того вони могли і не знати, що то за країна – Афганістан, і не вміли б показати її на мапі.

Але керівництво СРСР хотіло «втримати лад» у країні Середньої Азії, привівши до влади лояльного лідера, для чого і ввело свої війська. Ісламістська опозиція виступила проти потрібного Союзові керманича зі зброєю. Радянська армія підтримувала афганський уряд на чолі зі своїм ставлеником, а опозиціонерам – моджахедам, або «душманам», надавали допомогу США, країни НАТО і Пакистан. Язик не повернувся б назвати це «громадянською війною» – під її прикриттям Радянський Союз і Сполучені Штати воювали за контроль над Афганістаном.

Лише яка різниця хлопцеві з-за Карпат, хто там керує далекою і незрозумілою країною, де люди їздять на верблюдах і ослах, жінки носять бурки, а чоловіки – чалми? Щиро кажучи, жодної. Доти, доки його, молодого і повного сил, не посадять на поїзд і не відправлять туди.

Дехто воліє пригадувати курйозні і навіть смішні моменти з часів служби. Мукачівець Михайло та рахівчанин Мирослав разом служили в Кундузі на початку 80-х. Якось закарпатці вдвох вирішили обчистити афганський баштан, а коли поверталися з «вилазки», у них почали стріляти свої ж – не розуміли, хто йде. Щоправда, все обійшлося. Ще ловили і розрізали пилкою черепах, щоб зробити з їхніх панцирів сувеніри, а зварити черепашачий суп не здогадалися. Ці черепахи й тепер стоять у Михайла вдома у вигляді ваз. І він досі підтримує зв’язок з рахівським побратимом, який зараз живе на Київщині.

Закарпатців, каже ветеран, з ними служило лише декілька, решта були хлопці з усього СРСР. 

Тоді, коли його відправили в Афганістан, все тільки починалося, і було не так гаряче, як стало пізніше. Але його мати весь час, поки він був на тій війні, не могла спати і довгими ночами в’язала. А коли в Афган захотіли відіслати ще й молодшого її сина, підняла всі свої зв’язки, аби його направили служити в інше місце.

Інший ветеран, Василь Орлик, не хоче говорити про службу в Афганістані зовсім нічого. Зізнається тільки, що дотепер щодня молиться за упокій душі побратима, який там залишився.

«Полк смертників»

Нинішнього голову правління Мукачівської міської організації Української спілки ветеранів Афганістану Василя Сувирду забрали на війну зі студентської лави. Йому було 19 років, він навчався у Києві і саме закінчив перший курс. Призовник потрапив в учбовий полк і після короткого навчання, приблизно через 5 місяців, вже був на території Афганістану. 

Чоловік каже – про те, що там відбувається, новобранці скоріше здогадувались, ніж знали:

«Ми чули, що Афганістан – це війна, але тут, в Радянському Союзі, ми не сприймали її як війну. Бо війну можна зрозуміти тільки тоді, коли ти став учасником цієї війни. 

Потрапивши в Афганістан, навіть там вже пробувши на території деякий час, кілька днів ми ще чітко не усвідомлювали – ті, хто приїхав, молоді хлопці 18-19 років – що це війна, що ми вже на війні. І через тиждень  – «вантаж 200». Була перша наша бойова операція. «Вантаж 200» – це загиблі наші солдати. Коли ми їх в горах вісім чоловік знесли на наметах до вертольотів, коли ми їх завантажили, от тоді ми лише усвідомили, що це є війна».

Історики роблять свої висновки, потрібна була ця війна чи непотрібна. А ті, хто там був, наголошують: вони просто були солдатами і виконували свій військовий обов’язок.

«У нашу свідомість вносили, що це ми захищаємо рубежі своєї держави, що це потрібно для того, щоб був спокій саме в нас у державі, щоб війна була там, а не в нас. І ми в це свято вірили, тому що в нас була така тоді пропаганда. Нас з юних років вчили, що ми виконуємо свій інтернаціональний обов’язок, що ми повинні підтримати свою державу», – пояснює Василь Сувирда.

«Душмани», яких солдати мали вважати ворогами, тому що так вирішило командування, швидко ставали ворогами особистими. Як можна було до них ставитися, питає пан Василь, коли бачиш, що твого товариша, з яким ще вчора пив чай, їв одну кашу і поруч спав, вже немає? Ворог – це ворог.

«Найбільше запам’ятовуються і згадуються дотепер не якісь криваві бої, а коли загинув твій товариш, – зізнається ветеран Афганістану. – Коли ти його на своїх руках цілого, або, бувало, зовсім не цілого доносиш до вертольота або до бронетехніки. Це є ті страшні випадки, коли ти втрачаєш своїх бойових братів. Тридцять три роки минуло – ми їх до цих пір всіх пам’ятаємо».

Василь Сувирда служив у десантних військах, у 350-му парашутно-десантному полку, який називали «полком смертників» – він діяв практично на всій території Афганістану і мав найбільші втрати. Службу проходив у 1984-1986 роках. А саме з 1983-го по 1986-ий тривала найбільш активна фаза бойових дій – майже половина загиблих в Афганістані припадає на той період. У середньому в Афганістані за рік гинуло 2,5 – 3 тисячі радянських солдатів. 

Найближчий земляк, якого пан Василь зустрічав в Афганістані, був зі Львова. Однак закарпатців у цій війні приймало участь дуже багато. Лише з однієї маленької Колочави 18 хлопців побували в Афганістані. І близько 60 закарпатців полягли на афганській землі.

Готові знову взятися до зброї

Після повернення на батьківщину пан Сувирда працював у правоохоронних органах, потім – адвокатом. 

«Мабуть, той, хто пройшов війну, він ніколи не повернеться до мирного життя, –  стверджує ветеран. – Цей етап залишається вже в нашій свідомості. Так, ми стали частиною цього суспільства, ми намагалися пристосуватися до цього, але ті хлопці, які пройшли певний етап війни, у них підвищене відчуття справедливості. У кожного своя доля – хтось в релігію пішов, хтось десь став наркоманом, хтось спився, хтось став на мирний шлях. Не буває війни без наслідків. І кожна, навіть маленька війна, має великий наслідок».

Відмінність між «афганцями» і учасниками АТО/ООС, говорить він – у тому, що останні тепер захищають нашу землю. Хоча воїни-інтернаціоналісти колись свято вірили в те, що захищають також свою землю, лише на чужій землі – ось такий парадокс. 

Але всі солдати, за його словами. виконували і виконують свій священний обов’язок – захищати свою Батьківщину. Деякі афганці, яким дозволяє стан здоров’я, виконують його і досі. 

І тепер, коли всі навколо говорять про можливість наступу на Україну, ветеран Афганістану висловлює вкрай чітку позицію:

«Якщо доведеться, візьмемо зброю до рук».

підготувала Христина Шепа,

для ПЕРШИЙ.com.ua