Берегівська рапсодія Бели Іллеша (ФОТО)

Берегівська рапсодія Бели Іллеша Берегівчани, як відомо , люди з гумором, мають хист до видумок і розваг. Та і в роботі з ними не занудьгуєш. Не поступляться вони  і в суперечці, коли почнуть перелічувати імена відомих своїх земляків, які прославили рідне місто на весь світ. Серед таких прізвищ обов’язково назвуть письменника Белу Іллеша, який народився 22 березня 1895 року в місті Кашша (тепер Кошіце), але дитячі та юнацькі роки провів у Берегсасі. Саме з батьківського порога у нашому місті, що по вулиці Бочкої, 43, почався його шлях  у велику літературу. Читаючи «Карпатську рапсодію, опираючись на чернетки плану роману, збережені у записниках письменника, можна з упевненістю говорити, що наше місто стало його літературною батьківщиною. Формування характеру  майбутнього митця відбулось  в умовах проникнення потужного капіталу у цю віддалену провінцію, де виноградарство та виноробство  було домінуючою галуззю. Тому саме цим видам  діяльності в епохальному творі  Іллеша відведено так багато місця, а це, в свою чергу, - невичерпне джерело знань для всіх, хто присвятив себе цій благородній справі. Письменник-гуманіст писав: «Виноград  для господаря – частина його серця, бо нема кращого за цвітіння плодоносних виноградників. Господар з гордістю показує гостям, знайомим чи сусідам результати своєї праці. Вони пишаються, що їх предки створили таку красу, яка шанувалася по всій Європі. Однак коли справа  доходить до того,що виноград чи вино потрібно реалізувати, вони стають невпевненими у собі, незграбними, дурниками, яких можна було показувати за гроші». Але ствердження Іллеша про невміння нашими земляками, реалізовувати плоди своєї праці, переконливо спростує закарпатська журналістка Алла Хаятова, в недавній публікації «Закарпаття виноробне: що зберігають в старовинних підвалах Берегівщині?». Батько Бели Іллеша належав до тієї версти берегівських дрібних торговців, які шанували традиції епохи реформ та боротьби угорців за національну незалежність у 1848 році. Коли хлопчикові сповнилося три роки, родина переїхала в наше місто, де посилилася на вулиці Бочкої (тепер Б. Хмельницького). «Крім виноградників та молитов за Кошута і Гарібальді,ми успадкували від діда будинок із величезним садом, - писав автор у своєму романі. – Гордістю цього саду було «дерево Кошута» - здоровенна абрикоса, яка вже в мої дитячі роки дарувала нам тільки цвіт. Під цим деревом – у Берегові про це знав кожний – перед вторгненням Паскевича Лайош Кошут цілу ніч радився зі своїми генералами. Коли старе дупляве дерево звалилось, батько вирішив подарувати його Національному музею». Тепло згадує Бела Іллеш і горожанську (реальну) школу, яка знаходилась поруч із будинком (на фото), тепер тут розташована ЗОШ № 4, яка носить  ім’я славетного Кошута (про це свідчить встановлена на фасаді будівля меморіальна дошка).  До слова, до середини ХІХ століття у Берегові працювали тільки конфесійні школи з 1-2 вчителями. У 1864 році в нашому місті було засновано реформатську допоміжну гімназію (неповну середню школу), яку через десять років трансформують  у горожанську школу. «У школі я навчився не тільки писати і вивчив  таблицю множення, - писав Іллеш, - але від старенького, товстенького, завжди  неголеного вчителя Гальмоша , який нестямно страждав від нежиті, я одержав чітке уявлення про навколишній світ… Вчився я дуже добре. За словами пана Гальмоша, я був «гордістю» 1-А класу, який знаходився у строму одноповерховому шкільному будинку на подвір’ї реформатської церкви. На кінець року у мене були  тільки відмінні оцінки, і я одержав у нагороду книжку». Перша книга в житті Іллеша  була  про Берегово. А саме балада Мігая Томпи «Бергсас» (віршована легенда про заснування нашого міста). Вона познайомила хлопця з історією виникнення  міста. З роками він його ніколи не забував. А коли писав «Карпатську рапсодію», пригадав багато цікавих подій з життя Берегова. Роман і тепер захоплює читачів, особливо молодь, яка цікавиться минулим.  Здається, стрімкий час не змінив Берегсас. Тоді, як і тепер, «влітку дерева вкривалися  густим сірим порохом, бо у місті чередника Саса нічого не було в такому достатку, як вуличні куряви. А в неділю, коли в місто приїжджали на своїх бричках пани з околиць, і в середу , коли селяни з’їдалися на своїх возах на щотижневий базар (див. фото), славнозвісна берегівська курява піднімалась  до небес… Вечорами вулиці  освітлювались гасовими  ліхтарями, до того ж  погано і на короткий час. Ліхтарі горіли  тільки до десятої години вечора, після цього місто поринало в темряву і тишу». Знову трохи історії. У квітні 1887 року завідувач окружним відділом освіти Ференц Галас звернувся з листом до наджупана Бережської жупи барона Жігмонда Перені, в якому, зокрема, було вказано: «У Берегсасі горожанська школа не може пустити  коріння тому, що коли її учні  навіть закінчать шість класів, вони не можуть влаштуватися ні тут, ні в навколишньому регіоні на практичну роботу, в кращому випадку  поповнюють лави службовців ряду закладів жупи». Цей лист, який зберігається в Державному архіві Закарпатської області, підтримали загальні збори депутатів Бережської жупи, проведені у жовтні 1887 року. Вони звернулися до міністра у справах релігії та освіти Угорщини з проханням відкрити у місті нову державну реальну школу. В 1888-1889 навчальному році  у першому класі горожанської школи навчання вже розпочалось за програмою такої школи , а в 1890 році в ній дозволили факультативно вивчати латинську мову, що давало  можливість учням після закінчення четвертого класу продовжити навчання у п’ятому класі класичної гімназії. Тепло згадує Бела Іллеш і роки навчання в берегівській класичній гімназії (на фото). Цей потужний навчальний заклад перетворили з реальної школи в гімназію у 1895-1896 навчальному році. Місто виділило для цього 10 тисяч форинтів матеріальної допомоги. Таким чином, відкрили перший клас Берегівської гімназії з 66 учнями. Так як директор реальної школи  Шандор Ормай вийшов на пенсію, тимчасово керівництво гімназією доручили егерському професору Іштвану Орловському. У серпні 1899 року місто придбало три присадибні ділянки на вулиці Петефі (зараз Стефаника) для спорудження нової гімназії. Трьохповерхову споруду, споруджену у стилі нового ренесансу, здали в експлуатацію у листопаді 1902 року. Вона побудована за проектом  відомого архітектора, університетського професора Шаму Пеца (про це свідчить меморіальна дошка). Перші іспити на атестат зрілості склали в новій гімназії  у 1903 році. Крім класних приміщень, до послуг викладачів та учнів були добре обладнанні фізичний та хімічний кабінети, постійно поповнювалась експонатами колекція кабінету природознавства, мінералогічна колекція музею (його суттєво поповнила, геолог за фахом - Валентина Стрюкова ,на жаль, вже покійна). Таким чином,учні сповна  мали можливість розвивати свої здібності. Серед них був і Бейла Іллеш, якій з любов’ю згадував кабінет природознавства (на щастя, він зберігся, і може увійти до туристичного маршруту: «Стежками Бели  Іллейша (минуле й сучасність)). До слова, в роки його навчання директором  цього закладу був професор Ференц Шіргер . Бела Іллеш виніс з батьківського дому, перед тим, як цілком присвятити себе літературі, волелюбний дух культури Ференца Ракоці ІІ, який неодноразово бував у нашому місті, та шану до класичної угорської літератури, зокрема, до творчості Кальмана Міксата (1847-1910 рр). Особливо нашому землякові подобався його роман «Чорне місто», де дія відбувається в часи визвольної війни Ракоці, а деякі фрагменти твору нагадували Бейлі Іллешу рідний Берегсас. Це допомогло йому згодом  у розгорнутому полотні міських замальовок правдиво показати, як у старому патріархальному місті, де людей часто єднали родинні зв’язки, з часом, під впливом нових економічних умов, відбуваються разючі зміни у стосунках, з’являється жорстока конкурентна боротьба. Життєві принципи «добрих старих часів» не витримують випробувань часу. Уже в Будапешті молодий Іллеш, студент юридичного факультету , знайомиться з творчістю Максима Горького, який стає справжнім його кумиром. Високий гуманізм, незламне життєлюбство і світла мрія справедливості спонукали юнака іншими очима  поглянути на світ. Майбутній письменник писав: «Якби мене спитали, що саме в мені змінилося, відколи я потрапив під вплив Горького, відповісти на це я б не зміг. Я тільки знаю, що щось докорінно змінилось у мені  й навколо мене». (До речі, на території колишнього меблевого комбінату знаходиться «забутий» пам’ятник Горькому, якій може увійти у вже анонсований маршрут Б. Іллеша). Наш земляк остаточно вирішує стати письменником.  За рекомендацією  Е. Аді друкуються  його твори в прогресивному журналі «Нюгат». Перший його широковідомий твір «Записки  рядового доктора Пала Утріуша надрукований  у 1917 році. Ранні твори написані переважно у формі есе, де автор прагне  показати радикальний шлях вирішення соціальних проблем. Той шлях, який проповідував «Союз Спартака» у Німеччині. Згодом  він знову опиняється в нашому місті. У березні 1920 року була створена Берегівська організація Міжнародної соціалістичної партії. Б. Іллеш очолює її  у 1920-21 роках. 1 травня 1920 року він разом з однодумцями виводить на мітинг тисячі берегів чан, які виступили на захист своїх прав. Проводячи активну пропагандистку  роботу серед населення, Бела Іллеш шукає шляхи до художнього зображення того, що відбувалося у нього на очах. Найбільш відповідною формою виявився нарис, близький до гарячого агітаційного заклику. Спочатку берегівці мали можливість ознайомитися  з цими творами в газеті «Мункаш Уйшаг», але цензура швидко їх заборонила. Однак літератор не відмовився від свого прагнення говорити правду про навколишні події. Він починає писати оповідання, новели, які невдовзі вийшли друком у Братиславі під назвою  «Похорон Петра Русина». Новели Іллеша були позитивно оцінені Роменом Ролланом. Після появи  «Золотої гуски» (1923 р.) французький письменник писав: «Майстерним є не тільки вибір матеріалу, а і його побудова, і не на останньому місці вміння будувати драматичні діалоги, малювати долю героїв новели»  В тому же, 1923 році, письменник вимушений був переїхати до Москви. У Росії  познайомився через Мате Залку з радянськими письменниками Фадеєвим,  Фурмановим та Серафимовичем. За сприяння Луначарського прийнятий до наркомату освіти.  «З Фурмановим, - писав у своїх спогадах Іллеш, - який видав мою книжку, я був зв’язаний аж до його смерті. Він і Серафимович рекомендували прийняти мене до Асоціації пролетарських письменників». Із часом його обирають секретарем Спілки радянських письменників та  генеральним секретарем Міжнародного  об’єднання революційних письменників. Працюючи на цій відповідальній посаді , він відвідує ряд країн західної Європи, встановлює зв’язки  з прогресивними  літераторами. Роман «Тиса палає» (1929 р.) стає передмовою до «Карпатської рапсодії». Багато сторінок  розповідають  про події, що розгортались у нашому місті у 1920-22 роках. Після публікації роману виник навіть термін для його характеристики – «роман класового досвіду». Синтезом художніх пошуків  Бели Іллеша у 30-ті роки став роман «Карпатська рапсодія», до якого він ішов багато років. Драматична доля цього твору. Роман почав писатися в 1937 році і був закінчений  через два роки. Друком вийшов 21 червня 1941 року. Окремі уривки твору друкувалися у збірці «Вогнища на Верховин», що побачив світ у 1939 році в Москві. Через магічний кристал пам’яті, іноді з творчим домислом, переосмисленням, писався цей твір, який, на мій погляд, став найкращим  про наше старовинне місто. Автор майстерно зобразив Берегсас, життя його мешканців, побачене очима підлітка на самому початку ХХ століття. Розглядаючи фото 1909 року, на якому зображені перевесники Бели Іллеша з вулиці Бочкаї, є бажання знову перечитати сторінки «Карпатської рапсодії», присвячені нашому місту. Тоді час на мить зупиняється для мене, відображений на світлинах тої епохи, які ми тут подаємо. І це не випадково, бо Б. Іллеш – майстер натуральних картин, він доводить їх майже до зорового відчуття. У кожній з них пульсує реальна сила життя, міста над Веркою. Ось наприклад: «Іштван Тар купив автомобіль. Це був перший автомобіль на весь Березький комітат. Він був схожий  на візницьку прольотку, у якої  відпиляли голоблю. Під час їзди він  скажено стугонів – теф-теф-теф – і розпускав такий сморід, що у людей сльози текли з очей. Але чахкання автомобіля було не єдиним новим звуком у Берегові, так само, як сморід бензину  - не єдиним новим запахом». Б. Іллеш невипадково назвав свій роман рапсодією. Роман і справді побудований за зразком музичного твору. Як і в музичному творі цього жанру, в романі є своя музика. А це по-перше, циганська скрипка  з оркестру Яноша Берегі-Кіша (грав у фешенебельному ресторані готелю «Роял»), спів народних пісень під часу збору винограду на околицях міста, нічні серенади - 30 квітня, під вікнами дівчат-відданиць тощо. У  Берегово Бела Іллеш повернувся в листопаді 1944 року у формі майора Червоної Армії. У її лавах він захищав Москву, воював на Дону. І вже перед Карпатами майор Іллеш – активний агітатор  серед угорських полонених. Редагує угорську газету «Модьор уйшаг». Єдиний примірник цього видання зберігався у берегівського письменника та краєзнавця І. Ф. Комвлошія, на жаль, вже покійного. За словами, відомого угорського діяча Арпада Далмая, поселився письменник в будинку його батьків по вулиці Стефаника,30. В своїй трилогії «Придбання Батьківщини» він досить широко описує ці дня. Останній раз він відвідав наше місто, яке у своїх спогадах називав  «Берегово – рідне місто моє», в січні 1955 року. На квартирі колишнього редактора районної газети  А. Д. Шведа він зустрівся із друзями, серед яких був і письменник, тодішній головний редактор обласної газети «Карпат ігаз со» Ласло Балла. Важка хвороба забирала сили, однак і тоді продовжував працювати , вів велике листування, серед його кореспондентів була й відома берегівчанка  Гізелла Дравої. Незламаний життєлюб, прикутий до ліжка, він неодноразово у згадках повертався до Берегова, міста свого дитинства, якому присвятив один із найкращих романів угорської літератури – «Карпатська рапсодія».  Помер письменник 1 травня 1974 року в Будапешті. Талановитий митець завжди невичерпний, непізнаний до кінця – мов Всесвіт. Повертаючись до його витоків, свідомого життя, творчості, відкриваємо для себе все нові сузір’я , які дарують нам світ животворчий – істинний. Так і Бела Іллеш – загадковий, ще і досі не  вивчений, усе більше загадок нам загадує, все нові відповіді дає через призму своїх унікальних творів.  Сподіваюсь, подорож по нашому Берегову, часів Бели Іллеша, буде цікавою. Тому крапку тут ставити ще зарано… Валерій Разгулов Джерело: Перший кабельний