Американський волонтер про Закарпаття: життя тут стає кращим

Якщо запитати в пересічного українця, чи щасливий він, бо народився українцем, як гадаєте, що він відповість? Багато з нас бодай раз у житті мріяли бути кимось іншим і жити в якійсь іншій, успішнішій, країні. «Закарпатський кореспондент» почаював і поспілкувався з американцем Джимом Слізом, який проживши все життя в США, наважився переїхати в Україну, аби допомагати тим, хто цього потребує. Про переїзд і життя в Україні «Для євреїв Палестина була обіцянкою Бога, а для мене обіцянкою Бога є Закарпаття і Україна». Ми з дружиною переїхали на Закарпаття з міста Сірак’юс, штат Нью Йорк вісім років тому. Вперше ми відвідали Україну в 1994, тоді побували в Рівному, біля білоруського кордону, де була дуже висока радіація. Потім зрозуміли, що маємо приїхати на Закарпаття, бо вірили і знали, що маємо бути тут. Коли ми з дружиною вийшли на пенсію, яка б могла забезпечити нам проживання тут, тоді й наважились переїхати. Багато людей в Америці дуже втомлюються від роботи, і коли виходять на пенсію, то просто грають у гольф і живуть у своє задоволення.

Я вірю, що Бог нас відправив сюди як помічників

Я вірю, що Бог має на наше життя план, щоб ми мали хороші відносини з ним, з людьми навколо і з усім, що нас оточує. Ми щасливі, що можемо бути тут, для нас це привілея і честь.Для євреїв Палестина була обіцянкою Бога, а для мене обіцянкою Бога є Закарпаття і Україна. Ми живемо у селі Павлово у будинку, що надала нам Церква Живого Бога міста Ужгород, і там з нами живуть дівчата, які досягли повноліття, і вже не можуть проживати в інтернаті. У більшості випадків держава не опікується цими дітьми після 18-ти років, вони лишаються сам на сам зі світом – без сім’ї та роботи. Колишні вихованці інтернату часто стають жертвами торгівлі людьми і потрапляють у рабство, або ж живуть і харчуються на сміттєзвалищах. Дівчата, яких ми виховуємо, мають можливість навчитися піклуватися про себе, працювати і отримати досвід життя в нормальній сім’ї. Можливо, цей досвід дасть їм змогу в майбутньому зробити найкращий вибір. Я, як чоловік, повинен бути прикладом для них – я не приходжу додому з пляшкою горілки і не б’ю свою жінку, а навпаки – дарую їй квіти. Дівчата усе помічають, і це формує їхній світогляд і модель сім’ї, в якій вони будуть щасливі. На ділянці біля будинку ми вирощуємо лохину, і через два місяці дівчата продаватимуть ягоди на місцевому ринку. Виручені кошти допоможуть покрити частину витрат будинку. І коли я помру і відійду, ця лохина все одно допомагатиме будинку існувати. 10 місяців у році ми проводимо тут, а на різдвяні свята ми їдемо до Америки. Мої діти знають: «Якщо я помру в Україні, то мене і поховають в Україні».

Про волонтерство і свою діяльність тут

«Для дітей неважливо, якою мовою ти розмовляєш, бо перша мова – це дотик». Частиною нашої роботи є прибирання навколишнього середовища, нещодавно ми прибирали річку, бо вона повинна бути чиста, а не брудна. Я не міг підняти великий мішок, але прийти і підтримати своїх друзів я міг. Також ми часто відвідуємо інтернати. Ми допомагаємо дітям, граючись з ними. Дивлячись на дворічних дітей, я замислився: «Скільки чоловіків відвідують їх?». В інтернатах є прекрасний персонал, але серед них – лише жінки, які піклуються про цих дітей, вихованці майже не контактують з чоловіками. Можливо, у минулому такі контакти в їхньому житті принесли їм травму, тепер вони бояться чоловіків. Я тримаю цих дітей на руках, даю їм поскубати себе за бороду, старші дітки іноді кажуть: «О, Миколай!» Також я допомагаю пастору ромської церкви у селі Ратівці, який щотижня організовує гарячу їжу для сімей цієї церкви. І коли я приїжджаю туди, усі 60 дітей, що живуть там, називають мене «Джим-бачі». В Америці в нас є 5 дітей та 10 внуків, який ми дуже сильно любимо. А тут, у Ратівцях, у мене є аж 60 внуків, і ми з моєю дружиною благословенні, що можемо бути тут. Крім інтернатів, є такі місця, як дитяча лікарня, де знаходяться діти, від яких відмовилися батьки. У медперсоналу, який доглядає за ними, не завжди є час, щоб просто потримати цих крихіток на руках. Ми приходимо і носимо їх, розмовляємо з ними. Адже для тих дітей неважливо, якою мовою ти розмовляєш, бо перша мова – це дотик.

Про зміни на краще, які відбулись в Україні

«Я дуже щасливий, що є прогрес, що життя тут стає кращим, а значить це і можливість для всіх дітей жити краще».  Мене дуже надихає, що я бачу навколо прогрес. Дороги в Україні зараз кращі, аніж були вісім років тому.  Хоч люди багато нарікають на місцеву владу, але є зміни на краще Подивіться на Петефі, там гарно. Місто красиве, цвітуть сакури, висаджено багато квітів, на вулицях багато туристів.  А ще гляньте, скільки машин зараз їздить. Вісім років тому їх було значно менше, а це означає, що зараз більше людей можуть дозволити собі мати власний транспорт. Я дуже щасливий, що є прогрес, що життя тут стає кращим, а значить це і можливість для всіх дітей жити краще. Нещодавно у вас були президентські вибори, і люди дуже багато говорили про це, нарікали і сварилися. Але хто б не був президентом, ми маємо побажати йому успіху і вірити, що він впорається. Від виборів до виборів люди повинні будувати країну і будувати себе, бо вони також є частиною країни. Нагадаємо:На Закарпатті паводок підтоплює історичні пам’ятки (ФОТО) Читайте також: Начальник Держохорони Валерій Гелетей, уродженець Закарпаття, подав у відставку (РАПОРТ).