«А той другий празник»: чим прославився Василій Великий

Майже всі чули цю строфу з колядки, однак дуже мало згадують про те, ким був святий Василій – вчений, священнослужитель, богослов, письменник, полеміст і аскет, укладач Літургії та автор правил монашого співжиття.

Майбутній святитель народився в Кесарії, адміністративному центрі римської провінції Каппадокія, на північному сході Малої Азії (сучасна Туреччина). Йому судилося стати архієпископом рідного міста.

Василій походив із багатої родини, яка сповідувала християнську віру. Його бабуся і дідусь пережили жорстокі гоніння на християн, що їх провадив імператор Максиміан Галерій. Їм довелося роками переховуватися у лісах, аби врятуватися. Та на той час, коли народився Василій (близько 330 року н. е.) нетерпимість до християнства на державному рівні була зведена до нуля, бо це було вже за правління Костянтина Великого, який Міланським едиктом у 313 році проголосив по всій імперії свободу віросповідання. Тому сім’я Василія жила у спокійнішій обстановці і зуміла дати дітям ґрунтовну  освіту – як світську, так і релігійну. 

Батько майбутнього єпископа Кесарії Каппадокійської був адвокатом і оратором, а рідний дядько також служив єпископом. Згодом і молодші брати Василія, Григорій Ніський і Петро Севастійський, були висвячені на єпископів, а старша сестра Макрина стала настоятелькою однієї з перших у Малій Азії жіночих монаших спільнот. До речі, оповідають, саме вихована матір’ю у глибокій побожності Макрина, як найстарша, мала вплив на духовне життя братів, і вона ж вела дім та стала опорою сім’ї після смерті батька. Всього дітей у родині було десятеро, а матір, трьох братів і сестру вшановують як святих – направду, мало яка сім’я може таким похвалитися. 

Василій опановував премудрість у найкращих навчальних закладах імперії: у Кесарії, а потім – у Константинополі і Афінах. Розповідають, що він настільки поглинув у навчання, що за заняттями забував навіть про їжу. Василій повернувся до рідного міста, несучи з собою багаж різнобічних знань чи не з усіх галузей, якими була багата тогочасна наука: філософії, філології, риторики, юриспруденції, природознавства, математики. 

Спершу він розпочав світську кар’єру і зайнявся викладанням риторики, однак згодом відчув порожнечу і суєтність такого життя та покинув це заняття, щоб стати аскетом. 

У пошуках істини Василій відправився у Єгипет, який у  IV столітті славився християнськими подвижниками: Антоній Великий, Макарій Єгипетський, Макарій Александрійський. Духовним наставником Василія у Єгипті став архімандрит Порфірій. Тут майбутній святий навчався жити так, як іноки.

«Я дивувався, – писав Василій, – їхній поміркованості в їжі, їхній витривалості у праці, я дивувався їхньому глибокому молитовному настрою, дивувався тому, як вони успішно борються зі сном, як помисли їхні завжди піднесені і вільні, незважаючи на голод і спрагу, на холод і мізерний одяг... Живучи, ніби їхнє тіло не належить їм, вони насправді показали, що означає жити в цьому світі думкою про інший світ і мати свою батьківщину на небесах... Я молився, щоб і я, наскільки дозволять мої сили, міг би стати наслідувачем цих людей».

Пройшовши випробування у пустелі, Василій вирішив охреститися. У той час хрещення приймали у дорослому віці, і таїнство часто відкладали до 33 років – віку, коли Ісус хрестився від Івана Предтечі. 

Але перед цим ритор-чернець на деякий час повернувся до Афін, де навідав свого колишнього наставника у світській науці, Єввула. Той був язичником. Однак, на подив багатьох, після спілкуванням з колишнім учнем Єввул вирішив перейти у християнство. Оповідають, що вони вдвох з Василієм відправилися у Палестину, і їх охрестили у Йордані.

У 362 році, вже на батьківщині, Василій був рукоположений на диякона, а у 364-му – посвячений у сан пресвітера. Своїми проповідями молодий священник завоював такий авторитет і прихильність пастви, що це викликало заздрість тодішнього архієпископа Кесарії, Євсевія.

Отож Василь покинув столицю Каппадокії і разом з рідним братом та кількома друзями заснував чернечу спільноту. Вони оселилися біля підніжжя вкритої лісом гори на березі річки у власноруч збудованій хибарці, в якій не було ні цілої покрівлі, ні дверей, ні вогнища, а їжа була мізерною – хліб, вода, сіль і коріння. Монахи самі обтесували каміння, садили та поливали дерева, носили важке. Від праці з їхніх рук не сходили мозолі. Водночас Василій на прохання ченців написав збірку правил морального життя. 

Поширення аріанської єресі змусило Євсевія викликати вченого пресвітера з віддаленого монастиря до себе, помиритися з ним і просити допомоги. Василь повернувся в Кесарію і став порадником, помічником і опорою для старого архієпископа. 

Він щодня проповідував, іноді по кілька разів, писав полемічні твори проти аріанства та богословські праці, які пояснювали Святе Письмо. У цей період Василій уклав також другий збірник монаших правил і чин Літургії. До речі, Літургію Василія Великого у візантійському обряді відправляють тільки 10 разів на рік – у тому числі в день спомину святого.

Ще за життя Євсевія керівництво церковними справами відійшло до Василія, і у 370 році його обрали на Кесарійську кафедру. Новий архієпископ займався, між тим, не однією лише богословською полемікою – він відкривав притулки для бідних, лікарні і училища у такій кількості, що вони утворили ціле поселення, яке прозвали «Василіадою». Тут харчувалися майже всі бідні діти Кесарії.

В один із років Каппадокія потерпала від сильних паводків. Ціни на хліб зросли, бідняки голодували. Василій продав маєток, який щойно перейшов до нього після смерті матері, і віддав гроші на закупівлю їжі для нужденних. 

Але полеміка займала все ж важливе місце. Церковне життя тої пори  було тісно переплетене з політичним. З 364 року престол займав імператор Валент, який був послідовником аріанства. Василій залишився єдиним, хто йому протистояв і не втратив кафедру. За переказами, імператор відправив у Каппадокію начальника своєї гвардії, який погрожував архієпископу конфіскацією майна, вигнанням, катуванням, смертю.

«Майно? У мене немає нічого, крім старого одягу та пошарпаних книг. Вигнання? Але те місце, де я живу зараз, мені не належить, і в яку б країну мене не вигнали, вона так само буде моєю або, точніше, Божою. Катування? За своєю неміччю я помру і від одного удару. А смерть мені не страшна, бо поєднає мене з Богом, якому я служу все життя», – відповів на це Василій Великий.

Він помер у перший день 379 року і невдовзі був зарахований до лику святих. 

Нині мощі святителя Василія зберігаються у грецькому Георгіївському кафедральному соборі Венеції та у Великій Лаврі на Афоні.

Цитати Василія Великого:

«Бідний той, хто багато потребує, а такими, що багато потребують, робить нас ненаситність бажань»

«Відклавши скорботу про те, чого у вас немає, навчимося підносити подяку за те, що є».

«Добре діяння ніколи не пропадає дарма. Той, хто сіє поштивість, пожинає дружбу; той, хто насаджує доброту, збирає врожай любові; благодать, що вилилася на вдячну душу, ніколи не була безплідною, і вдячність зазвичай приносить винагороду».

«Зло - не жива і одухотворена сутність, але стан душі, який походить (...) через відпадіння від добра».

«Найважче пізнати самого себе. Не тільки око, яке розглядає зовнішнє, не можна застосувати для розгляду себе самого, а й сам розум наш, який проникливо вбачає чужу ваду, повільний у пізнанні своїх недоліків».