10 знакових фільмів, які знімали на Закарпатті (ФОТО)

Наш край зіграв у кіно численні і абсолютно різнопланові ролі. Кіномитці знаходили у ньому то казкові світи, то Західну Європу, то дику Канаду. Звісно, багатьох вабила і його власна неповторна краса – чи потворність, яка неминуче ховається десь за лаштунками.

Перший фільм на Підкарпатській Русі відзняли ще за Чехословаччини. Це була історична картина «Корятович» чеського режисера Яна Юсти, прем’єра якої відбулася в Празі у 1922 році. До наших днів жодна копія стрічки не збереглася. Згодом радянські кінематографісти вчащали у найзахіднішу область знімати «закордон», а за часів незалежної України режисери взялися до тем еміграції і контрабанди. Яка ж вона, закарпатська кіноісторія?

1933 рік. «Марійка-невірниця»

Картина – кінодебют Колочави, де й відзняли цю ще чорно-білу замальовку з життя Веховини. Сценарій до неї написав чеський за походженням і колочавський за духом письменник Іван Ольбрахт, відомий також як творець образу «закарпатського Робін Гуда» Миколи Шугая. Підхід до втілення задуму навіть у наш час може здатися сміливим: всі ролі у фільмі виконували звичайні місцеві жителі, які не були професійними акторами – і нічого, що навіть головна героїня була неписьменною. Сам Ольбрахт вибрав виконавицю ролі Марійки за те, що вона виглядала, «як свята з ікони».

Кадр з фільму «Марійка-невірниця»

За день акторам платили по 20 крон, але зйомки доводилося переривали на всі християнські і юдейські свята. Герої фільму розмовляли кожен своєю мовою. Ось, до прикладу, діалог на базарі:

«Ци любиться тобі ширінка?» «Дуже красна ширінка, файна»

Аби не сплутати: ширінка тут – це хустка. Також у «Марійці-невірниці» можна почути їдиш і чеську. Сучасних закарпатців фільм підкупляє щирістю та автентичністю. На жаль, чеська публіка таку етнографічну чесність до кінця не оцінила. Але можна припустити, що процес музеєфікації Колочави почався у тому числі завдяки цьому фільму.

1966 рік. «Снігова королева»

Цього разу Закарпаття потрапило у казку. Сцени, де мужня Герда, долаючи круті стежки і переходячи стрімкі потоки, шукає викраденого Кая, знімали у Карпатах. Живописні руїни, крізь які пробирається маленька розбійниця, ведучи головну героїню до лігва своїх побратимів – це  Невицький замок.

Кадр з фільму «Снігова королева»

А палац графів Шенборнів зіграв роль королівського замку. В кадрі з’являються його вигадливі шпилі, ставок, над яким чатують рибалки, а також  сад біля палацу.

Кадр з фільму «Снігова королева»

Закарпаття підкорило серця юних артистів фільму. Актор і режисер В’ячеслав Цюпа, який у 10 років зіграв роль Кая, пізніше згадував: «Природа у Карпатах дивовижна». Пам’ятав він також мукачівський ресторанчик, де грали скрипки, а борщ подавали такий густий, що в ньому могла стояти ложка. І це через 50 років після виходу стрічки!

1967 рік. «Війна і мир»

Цей фільм називають «наймасштабнішим кінопроєктом XX століття». Режисер Сергій Бондарчук створив полотно, гідне роману Льва Толстого. Врешті, якщо екранізувати епічний твір, то і масштаб зйомок має бути відповідний. Батальні сцени для оскароносної радянської епопеї знімали у селі Куштановиця на Мукачівщині. Це був дійсно грандіозний військовий похід. Солдатів ворогуючих армій зображали закарпатські хлопці-строковики, які марширували на знімальний майданчик, як на муштру – реконструювати баталії минулого.

Кадр з фільму «Війна і мир»

Було задіяно три тисячі статистів. Огляд військ, який проводили австрійський та російський імператори, зафільмували на футбольному полі в Мукачеві, а епізод, коли Болконський побачив над собою Аустерліцьке небо – у винрадгоспі неподалік Сваляви. «Армії» добряче повитоптували колгоспні поля і виноградники, однак потім всі збитки компенсувала держава. Можна сказати, що врожай постраждав недарма – у 1968 році «Війна і мир» отримала премію «Оскар» як найкращий іноземний фільм.

1970 рік. «Ватерлоо»

Сергію Бондарчуку так сподобалось Закарпаття у якості знімального майданчика для воєнних фільмів, що після «Війни і миру» він повернувся сюди, щоб довести місцеві «наполеонівські війни» до логічного завершення, відзнявши «Ватерлоо».

Кадр з фільму «Ватерлоо»

Цього разу локацію підшукали у Нижньому Солотвині. Кінематографісти відвідали справжнє Ватерлоо і переконалися, що місцевості напрочуд схожі. Для більшої історичної подібності навколишні поля засіяли різними культурами і навіть висадили молодий ліс. «Ватерлоо» побило рекорд попереднього фільму: у зйомках взяли участь 15 тисяч солдатів. Після «Оскара» Бондарчук зібрав міжнародну команду, і на майданчику, чи радше на полі битви, були присутні іноземні зірки: продюсером виступив італієць Діно Де Лаурентіс, а Наполеона зіграв американський актор Род Стайгер.

1976 рік. «Табір іде у небо»

Режисер цієї культової стрічки Еміль Лотяну, шукаючи локацію і масовку для зйомок, мріяв віднайти справжніх ромів-кочівників, не заторкнутих цивілізацією. Закономірно, що це бажання привело його у табір біля Виноградова. Деякі місцеві мешканці сприйняли кіношників прохолодно, інші ж із ними порозумілися і погодилися зніматися в епізодах. Лотяну дивувався їхній кмітливості: «Погляньте – безграмотні, без паспортів, а які поліглоти. Знають угорську, польську, російську, румунську. Вони розумніші за всіх вас!»

Кадр з фільму «Табір іде у небо»

У Виноградові зняли більшість сцен фільму, окрім переходу через гори, який зафільмували на Міжгірщині. «Героями» ромської драми стали річка Тиса, у яку Зобар і Рада падають в одному з епізодів, та виноградівський замок Канків. «Табір іде у небо» був лідером радянського прокату – у кінотеатрах його подивились майже 65 мільйонів глядачів. 1985 рік. «Легенда про безсмертя» «Голлівудська» кар’єра Колочави продовжилася в радянські часи. Тут відзняли ще ряд фільмів з верховинським колоритом, а також драматичну (але не без пропаганди) «Легенду про безсмертя», біографічну картину про Олексу Борканюка. Ім’я цього діяча донині носять вулиці у кількох закарпатських населених пунктах. Борканюк очолював комуністичне підпілля у часи Другої світової, за що був схоплений, посаджений в тюрму в Будапешті і страчений.

Кадр з фільму «Легенда про безсмертя»

Зйомки викликали ажіотаж: цього разу чи не все тутешнє населення прагло знятися у масовці. Та й у основному акторському складі фігурує закарпатець, уродженець Іршави Василь Фущич. Кіно знімали не тільки у Колочаві, але і в Синевирській Поляні та Дубриничах, а озвучили на студії імені Довженка.

2007 рік. «Імпорт-експорт»

XXI століття почало диктувати нові теми. У фокусі епатажної картини австрійського режисера Ульріха Зайдля «Імпорт-експорт» дві історії. Одна – про безробітного австрійського охоронця Пауля, який після довгих поневірянь потрапляє в Ужгород, а потім вирушає далі на схід Україну. Інша – про українську медсестру Ольгу, яка їде шукати кращого життя до Австрії. Їхні шляхи ні разу не перетинаються, та обом доводиться виживати у холодному, чужому оточенні. Пауль з вітчимом дорогою зупиняються в ужгородському готелі «Інтурист», про який говорять: «У щурячій норі, і те краще буде».

Кадр з фільму «Імпорт-експорт»

У стрічці багато відвертих епізодів – від життя порностудії до вмирання у будинку престарілих. Що прикметно, австрієць в Україні роботи не знаходить, а українка в Австрії – навіть декілька. І опинившись у філії пекла серед закордонного раю, вона намагається зберегти людяність. Фільм «Імпорт-експорт» був номінований на Золоту пальмову гілку Канського кінофестивалю.

2017 рік. «Межа»

«Існують кордони, які можна перетнути лише раз». Хороший слоган, але контрабандисти перетинають кордони незліченну кількість разів. Про їхні будні й оповідає українсько-словацький фільм, матеріал для якого дало саме життя. Окремі сцени стрічки знімали в Ужгороді, Перечині і Малому Березному. Глядач стає свідком хитання і перестановки сил у злочинному бізнесі в період, коли Словаччина вступала до Шенгенської зони, а також сімейних драм «королів кордону». Режисер Петер Беб'як пояснював: «Це фільм про кордон, але не тільки геополітичний – про межу внутрішню, моральну. Якщо людина один раз перетнула її, то навряд чи зможе повернутися назад».

Кадр з фільму «Межа»

«Межа» отримала приз за найкращу режисерську роботу на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах і стала одним з найкасовіших фільмів в історії словацького кінопрокату.

2019 рік. «Холодна кров»

Поки тривали зйомки цього фільму, на Жана Рено, який грав у ньому головну роль, полювали всі закарпатські папараці – приїзд такої маститої зірки для краю здавався епохальною подією. У охорони було достатньо мороки з тим, щоб нікого не підпускати до актора.

Кадр з фільму «Холодна кров»

За сюжетом, відрізаним від світу місцем, де ховається кілер у відставці, є зовсім не національний природний парк «Синевир», а далека Канада. Однак в Україні знімати дешевше, а краєвиди нічим не поступаються. Зйомки на Закарпатті велися у лютому-березні 2018 року. Кадри зимової природи оцінили навіть закордонні кінокритики, але…

Кадр з фільму «Холодна кров»

Найвищою нагородою, яку отримав за цей фільм Жану Рено, стало свідоцтво почесного гостя НПП «Синевир». Більшість побачила у «Холодній крові» повтор «Леона».

2019 рік. «Мої думки тихі»

Дебютна стрічка ужгородського режисера Антоніо Лукіча стала фактично найтитулованішою з сучасних українських кіноробіт, відзнятих у нашому краї. Вона виборола нагороди на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах і Одеському міжнародному кінофестивалі та стала лауреатом премії «Золота дзиґа» за найкращий фільм. «Мої думки тихі» знімали майже повністю на Закарпатті, отож місцеві мешканці побачать масу знайомих локацій і на додачу рідну фауну.

Кадр з фільму «Мої думки тихі»

Тут є карпатські буйволи, вівці, страуси і загадковий рахівський крижень, якого головний герой шукає з такою ж заповзятістю, як лицарі – святий Грааль. Лише Вадим не лицар, не мисливець і не біолог, а звукорежисер, який записує звуки тварин місцевої фауни, і голос рідкісної качки – його квиток за кордон.

Кадр з фільму «Мої думки тихі»

«Мої думки тихі» – трагікомедія про стосунки дорослого сина з мамою: син марить еміграцією за океан, а мати переконує його не жертвувати задля мрії родиною. Удвох подорожуючи Закарпаттям, вони потрапляють у кумедні та часом абсурдні ситуації, у яких глядачі впізнають власне життя. Рецензент «Громадського» влучно схарактеризував роботу Лукіча як «фільм від мілленіала, про мілленіала і для мілленіалів». Закарпаття досі чекає на новий «Оскар», та мілленіали ще мають час.

підготувала Христина Шепа,

для ПЕРШИЙ.com.ua

Читайте також: Обїжджати потрібно тротуаром: закарпатка показала черги до ПП “Лужанка” (ВІДЕО) Будьте в курсі з “ПЕРШИЙ.com.ua” – приєднуйся до наших каналів у Telegram та Viber, а також підписуйся на сторінку в Instagram