Закарпатські коломийкарі - історія

Завдяки спогадам свого односельця якось прийшла на згадку цікава епоха з життя Дусинської середньої школи, коли тут директорував Василь Іванович Мигович. Без перебільшення: у десятирічці по-справжньому вирувало культурницько-співоче життя. У ті часи "командувала" ним організатор позашкільної та позакласної роботи у сфері додаткової освіти дітей Едіта Петрівна Біксей (на жаль, на сьогодні вона уже покійна, похована у рідних Білках на Іршавщині, де спочиває також її чоловік, який директорував у цій же школі). У доброму розумінні цього слова масла у вогонь з цієї теми "підлила" її донька Еріка, яка нині живе далеко за кордоном – аж у Бельгії. Зауваживши, що часто читає статті про рідне Дусино, його людей, хотіла б, аби "Вісті Свалявщини" на своїх сторінках розказали про її матір, яка у школу цього населеного пункту прийшла з санаторію "Човен" у 1979 р. До слова, естафету добрих справ вона підхопила від свого попередника Івана Семеновича Сойми. Згодом талановитий, невтомний, енергійний педагог-співець організувала дитячий вокальний ансамбль "Дзвіночок", який через певний час перейменували на "Коломийки". Із цим співочим колективом, у який щохвилинно та щоденно вкладала душу та серце, об‘їздила чимало країн Європи. Були навіть у Москві, де брали участь у програмі "Веселі нотки", Білорусі, багато хто з тодішніх школярів тямить відвідини Кубані тощо. Ще цікавий штрих із приводу цієї теми. Слід сказати, що усі дітки – у гарних костюмах-вишиванках. Отже, коли про них ще навіть не говорили, у Дусині цей національний одяг уже носили. Інтересно й те, як його та взуття для діток шили? Перед тою пам‘ятною поїздкою до Москви ажіотаж панував не тільки у освіті Свалявщини, але й області. Уже не кажучи про Дусино, де багато зусиль до цієї справи доклали Наталія Козар, Марія Гебеш, яка тоді працювала шкільним учителем трудового виховання. І за такий містечковий патріотизм, що згодом перероріс у більш масштабну любов до рідного краю, доземний уклін учительці Е. П. Біксей. Будучи членом КПРС, вона не боялася виховувати цю рису у дітей. Відрано, що питаннями патріотизму тут переймалася задовго до здобуття української незалежності. Вона, на щастя, її застала, та шкода, що у досить молодому віці (1992 р.) з життя пішла. Та, попри усе, память про цю жінку-педагога з великим і добрим серцем, світлою душею, яка дбала про культурне та духовне відродження народу в одному окремо взятому закарпатському селі, живе у багатьох дусинських родинах. У цьому переконався, коли на згадану тему поспілкувася зі своїми земляками. Насамкінець хтось із них зауважив, мовляв, один у полі не воїн. Натомість Е. П. Біксей якраз і була тим воїном, який зумів створити, згуртувати у школі співочу дитячу команду, яка село Дусино та його десятирічку показала мало не всьому світу. Дбала про духовне і культурне відродження сельчан. Тож нащадки дусинців повині пишатися, що у школі працював такий славний педагог, який вже тоді пропагував традиції рідного народу.