Робота, гідна пам’ятника: чому закарпатські вчителі не проміняють свою професію на жодну іншу

02.10.2020 22:35 486 0
Робота, гідна пам’ятника: чому закарпатські вчителі не проміняють свою професію на жодну іншу

Вчитель – професія не для слабонервних. Як дати раду з 30 дітьми, які мають часто кардинально різні інтереси, здібності, рівень концентрації та особливості поведінки?

Людині без педагогічної освіти цього не осягнути. А якщо додати грубість і халатне ставлення до навчання, які проявляє чимало учнів, залишається тільки дивуватися самовідданості працівників освіти. Дівчина сиділа на валізі і плакала. Було вже пізно, останній автобус з Міжгір’я у Синевир пішов, і вона не знала, куди їй тепер податися. Хіба ж мріяла молода вчителька з Кіровоградщини, що її направлять працювати у далеке, майже відрізане від світу село на Закарпатті? Як вона туди добудеться проти ночі? Тетяна Росоха не могла обирати: вчителів, особливо точних предметів, у сільській місцевості бракувало, тож її, як безліч випускниць і випускників педагогічних вишів, послали навчати дітей у глушину. Від того дня, коли вона приїхала на Закарпаття, минуло понад 60 років. Все життя пані Тетяна викладала математику у Синевирі. Зараз вона уже стара і мешкає з сином та невісткою у Мукачеві. Таким, як вона, у Колочаві відкрили пам’ятник – «Вчителька з Вкрайіни». Саме ці вчительки вивели мешканців найвіддаленіших закарпатських сіл з мороку невігластва. У першу неділю жовтня українські вчителі відзначають професійне свято. Їхня місія – дати дітям гідну базу знань і навиків, щоб вони стали всебічно розвинутими особистостями і хорошими фахівцями у майбутньому – за довгі роки не змінилася, але перед сучасними освітянами постають зовсім нові виклики, незнайомі їхнім попередникам. Діджиталізація, освітня реформа, а згодом карантин змусили вчительство адаптуватися і освоювати нові методи викладання. Вчителі дізнались, що таке Zoom і Google Classroom та як це – перевіряти домашні завдання через Viber. Учні і особливо батьки за період дистанційного навчання почали по-справжньому цінувати вчительську працю, велику частину якої їм довелося тоді виконувати самостійно. Учительство – це великою мірою покликання. Ми спитали закарпатських вчителів різних поколінь, як вони обирали свою професію, що їх у ній найбільше радує, а що, навпаки, дратує. Більшість зізнається, що надихає їх перш за все любов до дітей, таких відкритих і безпосередніх, та досягнення їхніх вихованців. Навіть якщо вони не дуже хороші учні – головне, аби виросли добрими людьми. Жанна Хома, вчителька української мови та літератури ЗОШ №20 м. Мукачева, переможниця Всеукраїнського конкурсу вчителів-інноваторів Teacher Innovation Cup. «Я закінчила філологічний та юридичний факультет УжНУ і, загалом, планувала стати юристом. Та на 4 курсі потрапила на практику до Ужгородської ЗОШ №5, де моїм керівником стала донька відомого письменника Івана Чендея – Марія Терещак-Чендей. Тож протягом практики там я зрозуміла, що моє серце належить дітям, оскільки вони щирі та відкриті! Згодом мене запросили у Мукачівську ЗОШ І-ІІІ ст. №20 ім. О. Духновича, де я навчалась і де працюю і досі. Там я мала змогу проявити себе як вчитель та класний керівник. Мене найбільше тішать у професії саме діти. Мені з ними легко працювати, оскільки я люблю дітей, люблю предмет, який викладаю! Та хотілося б, щоб професія вчителя була гідно оцінена з боку держави. Щоб школам приділялась належна увага, адже саме там виховуються майбутні покоління. Я завжди намагаюсь бути такою вчителькою, яку хотіла б для свого сина. Це мене мотивує справді бути кращою!» Віра Глушко, вчителька початкових класів ЗОШ №2 м. Іршава «Чесно кажучи, коли я обирала професію, мені було лише 15 років, і я сильно не задумувалася над тим, що мене чекає. Але я завжди любила щось організовувати. Тоді був невеликий вибір – медичний або педагогічний. Медицина – взагалі не моє, тому пішла на педагогічний. Коли на четвертому курсі пройшла практику, відчула, що мені до вподоби працювати з маленькими діточками. Найбільші труднощі для мене особисто в тому, що ми, вчителі, трішечки кривимо душею. Програмові вимоги надзвичайно високі, і їх просто нереально виконати. Якби ви почитали критерії оцінювання з будь-якого предмета від найнижчого до високого рівня, то лише одиниці, хай сотні, могли б мати високі бали. Це мене найбільше дратує – що ми змушені підвищувати дітям оцінки, бо матеріал заважкий. Діти цього покоління здебільшого не зацікавлені у навчанні, не вмотивовані. Батьки – це батьки 90-х, у яких був дуже складний період власного становлення. Вони знають, що їм нема чого чекати від держави, і так само виховують своїх дітей. Тому діти у більшості мають таку агресію, грубість. Я дуже сподівалася, що нова українська школа призведе до якихось розвантажень, але всі колеги розказують, що програма заскладна, навіть більше навантажень, ніж було раніше. Що мене тішить і мотивує виходити наступного дня на роботу – це те, що діти дуже безпосередні, вони дуже цікаві, і коли ти їх любиш, то пробачаєш і проблеми у самій системі освіти, і не звертаєш уваги на їхню десь неадекватну поведінку. Я часто ставлю собі завдання дати дітям те, що в силу різних обставин не можуть дати їм батьки, і це змушує мене не опускати рук... Хочу все-таки вірити, що більшість із них стануть порядними, добрими людьми. А чи є вони зараз хорошими учнями – це вже інше питання.» Ірина Покутник, вчителька математики СЗОШ №4 м. Мукачева (на пенсії) «Я стала вчителем, мабуть, тому, що я була старшою сестрою, старшою серед сусідських дітей. Доводилося слідкувати за молодшими, «розрулювати»  їх конфлікти, відповідати на їх запитання , витирати носи.... Я ні на мить не жалкую, що стала саме вчителем, а не лікарем. Мої найкращі друзі кликали з собою вступати до медичного інституту і шанси були. Радували досягнення моїх учнів, перемоги на олімпіадах, вступи до вищих навчальних закладів, професійні досягнення. А дратували, точніше сказати розчаровували, двійки на контрольних... Це як власна двійка за свою роботу. Вчительські зарплати і пенсії завжди були останні в державному фінансуванні, на жаль. В цій сфері працює багато жінок, а працю жінки в  суспільстві,  та і в сім'ї, не цінують.» Ганна Федак, вчителька української мови та літератури Великолучківської ЗОШ І - ІІІ ступенів (на пенсії) «Вчителювала я 31 рік, обрала професію, будучи ще сама ученицею. Радувало мене безпосереднє спілкування з дітьми, цікаво було спостерігати, як вони зростають – фізично і духовно. А  дратувала часом зовсім не потрібна писанина і дивні візити інспекторів зі ще дивнішими погрозами. Щодо розуміння матеріалу – не всі діти мають одинакові задатки, темперамент, для того й існує індивідуальний підхід.» Анжеліка Донат народилася в Іршаві. Зараз мешкає в Німеччині, у Дрездені, де викладає екзотичну для наших шкіл дисципліну – танець і рух. Жінка вказує на те, що українська система освіти більш поблажлива до дітей, ніж німецька: «На мій погляд, в Україні вчителі інтенсивніше «розжовують» матеріал, більше показують, пояснюють і «беруть за руку», ведуть з відповідальністю до цілі. Кожний раз переконуються, чи школярі зрозуміли. Якщо завалена контрольна - це вина вчителя! Принаймні, так було в мої часи... В Німеччині дуже багато самоштудування. Дається тема – і справляйся як можеш. Це, можливо, тренує самостійність, але забирає в учнів занадто багато часу, концентрації, невпевненості. Завалив контрольну – сам винуватий, мало старався. У вищих учбових закладах студенти вилітають на першому – другому семестрі. Їх маса, 30-40 % залежно від фаху. Я вважаю, це жорстоко.» Пані Донат розповідає, що в Німеччині серед вчителів більше чоловіків, ніж в Україні, і що більшість педагогів викладає одразу кілька різних предметів – наприклад, математику і географію. До того ж, професія вчителя вважається престижною. В Україні ж трудівники освітньої ниви все ще очікують на те, щоб їх почала належно цінувати держава. З’явилась інформація, що МОН планує зменшити надбавки за престижність педагогічної праці до 15% замість теперішніх 30%. Ще 10 липня 2019 року Кабінет Міністрів прийняв постанову № 822, яка передбачала до 2023 року підвищити оклади освітян до рівня 4 прожиткових мінімумів. Та через відсутність коштів на її реалізацію у державному та місцевих бюджетах постанова була зупинена до 31 грудня 2020 року. За попередніми розрахунками фахівців МОН, її впровадження в дію у 2021 році потребуватиме додатково близько 50 млрд гривень – близько 39 млрд з державного бюджету і 11 млрд з місцевих. Але на що можна розраховувати, якщо під час епідемії заклади освіти подекуди не спромоглися навіть забезпечити засобами захисту? Так, у Надвірній (Івано-Франківська область) гроші на закупівлю масок і антисептиків брали з учительських премій. На Закарпатті чимало вчителів викладають у школах, розташованих у аварійних приміщеннях, із вигрібними ямами замість цивілізованих вбиралень. Торік у вересні в таку яму провалився першокласник з села Забрідь. Та попри величезні навантаження і те, що подекуди ні держава, ні громада не може забезпечити елементарні потреби навчальних закладів, вчителі продовжують працювати, доводячи до розуму непрості покоління Z і Альфа – і примудряються всупереч усьому любити і їх, і свою роботу. За це вони насправді гідні пам’ятників.

підготувала Христина Шепа,

для ПЕРШИЙ.com.ua

  Читайте також: https://pershij.com.ua/z-ponedilka-na-zakarpatti-pomarancheva-i-zhovta-zona/ Будьте в курсі з “ПЕРШИЙ.com.ua” – приєднуйся до наших каналів у Telegram та Viber, а також підписуйся на сторінку в Instagram
Будьте вкурсі з ПЕРШИЙ.com.ua - приєднуйтесь до наших спільнот:

Коментарі - 0

Поки немає коментарів, будьте першим, залиште свій відгук!
Loading...