Про унікального закарпатського вченого: з меблів у нього були ліжко, стіл і книжкові полиці

Для культури Закарпаття ця постать першорядна, адже чимало його праць присвячено рідному краю. Його син, кандидат філологічних наук, пішов батьківським слідом, а нині є науковим співробітником відділу давньої української літератури. Ми говорили про відомого закарпатського вченого, доктора філологічних наук,  якому 1 квітня виповнилося б 85 років, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ». – Пане Ярославе, для початку розкажіть трішки про себе. – Народився я 1973 року в Києві. Прожив тут 12 років, а після Чорнобильської аварії у 1986 році переїхав на Закарпаття. Школу закінчував у Виноградові. Там жила моя бабця. Тож я відчуваю себе і закарпатцем. Далі вступив на філологічний факультет Київського національного університету. Після університету вчився в аспірантурі і паралельно працював на різних роботах. Захищав кандидатську дисертацію з «Історії русів». З 2004 року працюю в Інституті української літератури Академії наук України. У коло моїх обов’язків входить дослідження давньої літератури, зокрема, українського літописання –  як давньоруського, так і козацького. Крім того, я взявся ще за архівну справу. Це пов’язано з батьковими паперами. Там дуже великий об’єм роботи. Одного листування, мабуть, до 10 тисяч одиниць буде. На жаль, його листів майже не залишилось. Він не зберігав копій. – Так що ці тисячі листів писані лише до нього? – Так, і це дуже велике коло авторів. – А що з його працями? – Тато дуже старанно документував свою роботу, фактично всі закінчені наукові праці, включно з рецензіями, відгуками, замітками, опубліковані і потім увійшли в чотиритомник. Є багато ще дрібніших речей, які туди не потрапили, але я ще не визначився, чи вони того варті. – Отже, ви професійно займаєтеся спадщиною батька? – Коли маю час. – А хтось  ще досліджує його творчість? – Так, одна аспірантка пише дисертацію про Олексу Мишанича як науковця. Вона вже працювала з нашим архівом. – А чому ви вирішили упорядкувати спадщину батька? – Ну а хто ще цим має зайнятися? Вона може так пролежати сто років і ніхто не дістанеться до неї. Тому я взявся за впорядкування епістолярної спадщини. – Хочете видати листування? – Видати варто все, бо це унікальна фіксація часу і людей, були б фінанси. – Які у вас були стосунки з батьком? – На наші взаємини наклалися родинні обставини. Я народився, коли татові було 40 років. 12 років прожили разом, а потім батьки роз’їхалися. Хоч ми жили в Києві, бачилися  раз на тиждень. Я приїжджав до нього на вихідні. До останніх його днів ми спілкувалися. – Якою він був людиною? – Він мав непростий характер. До мене не було якихось особливих вимог, бо я був сином. Вони з’явилися згодом, коли я почав навчатися в університеті. Він був заглиблений у книжки. Нічого, крім них, для нього не існувало. Вся квартира була закладена літературою. Я коли вивозив бібліотеку до себе додому, то нарахував до ста полиць. Навіть меблів не було. Він жив в однокімнатній квартирі, дуже невдалій. Звичайний панельний дім на Оболоні. Взимку там стояв собачий холод. Я пам’ятаю, батько попросив мене з товаришем, щоб ми утеплили стіну ззовні. Ми її обшили пінопластом, але якщо батареї холодні, то це нічого не дає. Він рятувався електричним обігрівачем. З меблів у нього були ліжко, стіл і книжкові полиці. У коридорі в такій собі радянській шафі-купе книжки стояли в три ряди. У шафах для речей у нього зберігалася література. Батько був людиною тих часів, коли книги була валютою. І він їх збирав усе життя. У 1990-х роках, коли відмінили цензуру, а потім з’явився Інтернет, воно вже не мало сенсу. Сусідня станція метро – Петрівка, де великий книжковий ринок. Він щосуботи їздив туди і приносив торби книжок, гатив за них скажені гроші. Потім я бачив, що воно просто лежало купами у кімнаті . – А що сталося з бібліотекою? – Третину я відібрав для себе, частину віддав до нас в Інститут та в парламентську бібліотеку. Дещо продалося. – Я знаю, що він збирав усі видання про Закарпаття… – Так, ця бібліотека перебуває у Барвінку, в селі, де проживали його батьки, а згодом брат Федір. Я до неї не торкався. Попросив двоюрідного брата Андрія, щоби за нею приглядав. – У чому його унікальність  як вченого? – Він був своєрідним містком між різними світами, поколіннями, країнами. Тато застав ще стару генерацію вчених, народжених у ХІХ столітті, і перейняв у них манеру роботи – скрупульозної, старанної, коли все від руки писали. Я коли розбирав його архів, то дивувався, як він дбайливо зберігав свої папери. Все в окремих папочках, складено, посортовано. Я вже не такий. Хоча він був специфічною людиною, що відчувалося і в родинному спілкуванні. Сусіди вважали його жорстким. – А в чому це проявлялося? – Він був радше наполегливим, ніж упертим. Якщо поставив перед собою мету, то її досягав. Я бачив, як він знаходив гроші на різні видання, як  спілкувався з діаспорою після здобуття незалежності України. Скільки він коштів звідти перевів, щоб видати важливі тут книжки! Він товаришував з Омеляном Пріцаком, який написав «Походження Русі». Величезні фоліанти батько правив від руки, відправляв в Америку, чекав три місяці, поки Пріцак йому назад пришле. Коректура перша, друга, третя… Це каторжна праця! – Тобто батько займався великою редакторською роботою? – Так, він це вмів і, очевидно, любив робити. Потрібно мати  колосальну посидючість, щоб за столом сидіти як проклятий. Я коли малий був, пам’ятаю, прокидаюся, а через скляні двері видно, що в батьковому кабінеті горить світло. І в нього починало світитися о пів на шосту ранку. Він кілька годин працював, а потім ми разом снідали. Я йшов до школи, а він – в інститут. – А крім роботи, що його ще цікавило? Були в нього якісь захоплення? – Він любив музику, зібрав величезну колекцію платівок. Мав старий програвач «Акорд» з довгою голкою. На жаль, він їх так запиляв, що їх слухати вже неможливо. Я купив собі «Вегу» з алмазною голкою, то батькові платівки на ній просто неможливо слухати – все скрипить. Я батькові платівки колекціонерам розпродав. – А крім музики? – Трошки збирав марки. Залишився в мене його альбом зі старими чехословацькими марками 1930-х років. – Він достатньо спортивно виглядав… – Коли він переїхав до Києва, то активно займався з друзями греблею. Мали базу на Трухановому острові, на ній було три човни. В мене збереглося кілька фотографій, де вони веслують на човнах у 1961 році на фоні Києва. В останні роки полюбляв прогулюватися. На вихідні ми з ним кола намотували: практично всю Оболонь обійшли пішки, розмовляючи про всяку всячину. – Я чув, що він мав цукровий діабет, йому ампутували палець на нозі… – Він заробив діабет другого типу, коли працював у ВАКу – Вищій Атестаційній Комісії із захисту дисертацій. На нервовому грунті розвинулася хвороба.  Він почав там працювати у 1994-1995 роках, а через рік уже мав болячку. А оскільки жив один, то ще й погано харчувався. Що самотньому чоловікові треба? Накрає хліба, сала, цибулі… Хоча вмів готувати досить непогано. Його квасолю з капустою я пам’ятаю досі. – Він відносно рано помер – у сімдесят років. – На жаль, заробив собі ще й рак шкіри. Дуже любив засмагати на сонці. А будинок його стояв на краю озера: дві хвилини – і ти вже на пляжі. У квітні, коли народ ще блідий, він уже ходив засмаглий. Як тільки температура підіймалася до двадцяти градусів, він брав рушник, книжку і йшов на пляж. Пригадую, приходжу до нього в неділю, а його вдома нема. Ясно: він на пляжі. От і дозасмагався. Причому довго йому не могли поставили правильний діагноз. Він фактично згорів за місяць. Почалися втрати пам’яті. Думали, через діабет, а виявилося, що метастази вже пішли в мозок. – Наскільки батько реалізувався як науковець? – Мені важко сказати, бо він займався різними напрямками. То цікавився югославськими руснаками, потім видавничими проектами, далі – упорядкуванням 50-томника Івана Франка, згодом – дослідження з історії літератури. На початку 1980-х він був вченим секретарем інституту, далі – заввідділом давньої літератури. Згодом захопився дослідженнями діаспорних діячів. Чимало уваги приділяв політичному русинству, якому постійно опонував, доводячи, який це небезпечний рух для України. – А про що ви з ним говорили? – Під час навчання у мене виникали питання з літератури, фольклору. Коли внук з’явився у 2000-м році, названий на честь діда Олексієм, то вже батька цікавив тільки він. Приходив у гості, бавився з онуком.  На жаль, малому було лише три роки, коли дід помер 1 січня 2004 року. Того самого дня в мене народилася донька. Новий рік, жінка в пологовому будинку, а я займаюся похоронами… – Як ви вважаєте, чи належно поцінований академік Мишанич? – Важко сказати. В наукових колах він досить відомий. Його праці видані. Залишається невідомим листування. Я просив Андрія: «Пошукай татові листи, може, вони у вас є». Бо півсотні листів від стрия Федора з 1967 по 1977 роки я знайшов. Батько тоді вступив до аспірантури, переїхав до Києва. Як помер старий Мишанич, то Федір чомусь перестав писати. А так десять років він розповідав старшому братові, що робиться вдома. – Ви про маму нічого не розказали. – Мама, Катерина Андрашко, працювала в Київському університеті викладачем французької мови. Вона із Олешника Виноградівського району. Далі її родина переїхала у Виноградів, де звела хату. Там жила моя бабка до смерті у 2016 року. Мама була молодша за батька на 14 років. Вона вчилася в аспірантурі в Києві і їй запропонували місце на кафедрі. Пропрацювала  15 років і отримала інвалідність, бо не витримала такого напруженого темпу. Тоді ще існували студенти-вечірники. Вона йшла до університету вранці, а потім ще й увечері аж до 23-ї. І на відпочинок лишалося 4-5 годин вночі. Тих вечірників на початку 90-х скасували… Я пам’ятаю, як мама брала мене з собою. Той університетський жовтий корпус я вже в чотири роки знав напам’ять. З першого до четвертого поверху все облазив. Як  прийшов потім туди вчитися, то наче до себе додому потрапив. Нині мама живе поруч з нами, в сусідньому будинку. Старшого сина Олексу переселив до неї, бо він уже студент медичного університету. Допомагає бабці. – Знаю, що ваша дружина, Яна Дубинянська – відома письменниця. – Так, Яна – кримчанка. Батьки її живуть у Сімферополі. Ми познайомилися з нею на семінарі творчої молоді в Ірпені. Мене друзі покликали: «Хочеш подивитися на письменників?» Сіли на електричку, поїхали. Там Кокотюха виступав, Пантюк…Цікаво було. Там і познайомилися з Яною. У нас троє дітей. Яна закінчила художнє училище та факультет журналістики. Автор понад двадцяти книжок. До 2009 року працювала журналісткою в «Дзеркалі тижня». Зараз пише сценарії фільмів. Жити якось треба… – І як уживаються двоє творчих людей? – Буває і складно (усміхаєть-ся – авт.) – А троє дітей – не забагато, як на наші часи? – Та ні, нормально. Та й вони вже великі: Олексі – 17, Мілені – 14, а Еліні – 7. Олександр ГАВРОШ, газета «НЕДІЛЯ», екслюзивно для zakarpatpost.net