Однією з видатних постатей Закарпаття був Теодор (Феодор) Ромжа

СПОГАДИ Із 17-річним Федором Ромжею я познайомився 1-го вересня 1928 року в Хусті в учительському інтернаті. Він тоді був учнем VI-го, а я V-го класу Хустської гімназії. Протягом трьох років ми сиділи біля одного стола, спали в одній спальні. Федор Ромжа був середнього зросту, чорнявий, з чорними очима, якими «просвічував» співбесідника, як ренгеновим промінням. Голос у нього – тенор. Говорив голосно, виразно, але ніколи, ні на кого не підвищував його. Любив грати у м’яча й інші спортивні вправи. Охоче вступав у дебати з рівними до нього. До товаришів, більш-менш рівних до нього, відносився дружньо, а до малих, до першо- і другокласників – як старший, добрий, щирий брат. Часто під час перерви у навчанні малі вішались йому на шию: один звисав у нього на грудях, другий – на спині і він носив їх по дворі, як бесаги. Дуже цікаві були «суди» Федора Ромжі, які він чинив між малими. Часто траплялося, що малі посварилися або й побилися. «Судитися» ішли до Федора Ромжі. Слухати суд збиралися майже всі вихованці інтернату. Федор Ромжа, уважно вислухавши скривдженого, потім винуватого, висловлював свою думку – «рішення». Його рішення та розсудок завжди був мудрий і справедливий. Для підтвердження свого рішення він звертався до «публіки», до слухачів, які, звичайно, хором стверджували його рішення, а «сторони», які «судилися» завжди погоджувалися. Перед винуватим «суддя» ставив вимогу, щоб попросив вибачення від скривдженого, а скривдженому радив, щоби простив кривду. Такі суди завжди закінчувалися миром. Якщо хтось звертався до Федора Ромжі по допомогу в навчанні, ніколи, нікому в допомозі не відмовляв. * * * По матурі Федір Ромжа законкуровав до Ужгородської семінарії і був прийнятий. У Бичкові, а Федір Ромжа був із Бичкова, на Успеніє Пресвятої Діви Марії – 28 серпня – храм у церкві. 1930-го року на те свято я поїхав до Бичкова. Федір Ромжа із священиком уже служив службу Божу. Після обіду я зайшов до Ромжів. Вони дуже щиро, гостинно вітали мене, а Федір подарував мені на спогад його фотографію. Федора Ромжу – дуже здібного абітурієнта – списком послали студіювати до Риму. * * * Зустрілись ми з Федором Ромжею влітку 1940 року у Дубовому. Я, уже жонатий, там учителював. Там учителювали і сестри Федора Ромжі Марія і Христина. Федір, уже целібатний священик, відвідав сестер і ми троє післяобідній час провели на березі річки Тересви. Хоч він – доктор теології, філософії, іноземних мов, а я сіренький учитель, віднісся до мене по-братерськи, як колись у гімназії. Розмовляючи біля річки, Федір Ромжа задав мені запитання: скільки процентів у житті того, про що я мріяв, що сподівався одержати від життя, коли вчився у гімназії? Я, очевидно, не подумавши як слід, сказав: 60%. Він глянув на мене і гіркувато посміхнувся. З його проникливих очей на мене бризнуло «співчуття» через мою обмеженість. – Ой, недобре ти пізнаєш життя, Олександре! Я таке запитання задавав уже декільком молодим мужчинам, моїм знайомим. Найвищий процент вони називали 30-35, а були й такі, які називали лиш 20-25. Немає в житті 60% того, що від життя люди чекають, на що сподівається, – відповів він і похитав головою, що воно так. * * * Наступні мої зустрічі з Федором Ромжею – уже єпископом – відбулися в липні 1947 року. Тоді я перебував в Ужгороді на літній сесії, як студент-заочник Ужгородського університету. Ранком, перед початком занять, я «закрадався» до церкви. Єпископ Федір Ромжа ранками служив службу Божу. Народу в церкві у такий час дуже мало. Одного разу під час служби він мене побачив і кивнув до мене, щоб після служби зачекав. Я зачекав. Він, знявши із себе ризи, підійшов до мене, привітався так по-братерськи, як колись, поговорив так тепло, як колись. Мені було і приємно, і дивно: єпископ, а не загордився переді мною. … Того літа із сесії я відірвався на два дні і поїхав до Хуста, бо я працював уже в Хусті, обгорнути на діляночці картоплю і кукурудзу. … Після сесії у Городиловських лісах збирав хворост, заготовляв паливо на зиму. … У вересні у Виноградові продав сукно, з якого наміряв дати пошити одяг. За виручені гроші у Фанчикові купив 25 кілограмів кукурудзи. Прибувши на плечі з нею на зупинку залізної дороги, дізнався, що поїзд, яким я наміряю їхати до Хуста, у Фанчикові не зупиняється. Треба дуже спішити до Виноградова з тягарем на плечі, за 70 хвилин треба пройти 8 кілометрів, бо після обіду треба бути на роботі. До станції ще залишилося не менше одного кілометра, як мене обігнав поїзд. Я з усіх сил біг, щоб устигнути. До заднього вагона ще було біля 100 метрів, коли локомотив засвистів, дав сигнал, що поїзд рушає далі. Я вже падав, вибившись із сил, із розпачу, що не встиг … На моє неймовірне щастя кондуктор заднього вагону впізнав мене. Вихопив червоний прапорець, замахав ним, зіскочив з вагона і бігом кинувся назустріч мені. Вхопив мою кукурудзу, а мене під руку і потяг до вагона. Віддихавшись у вагоні, я пригадав запитання Федора Ромжі: скільки процентів у житті того, на що я сподівався? І пригадував те запитання не раз … Тяжкий тягар скотився на душу тоді, коли почув про мученицьку смерть єпископа Федора Ромжі …

25 травня 1994 р. * Зі спогадів одного з учасників подій Карпатської України Олександра Сливки. Спогади опубліковані у книзі Сливка Олександр. На цій тяжкій дорозі: Спогади і роздуми / Передмова Наталії Гайдур. – Ужгород: Ґражда, 2009. – С. 102-105.