Найбільший ужгородський некрополь
Одна із cтаційних каплиць на Кальварії[/caption]
Століттями на схилах гори Кальварії розташовувалися найкращі виноградники Ужгорода. Тому й називали гору Виноградною. У 1759 р.ужгородець Давид Петц подарував для облаштування на Виноградній горі Кальварії свій присадибний наділ землі і сад. Місто продало нерухомість, а на гроші, що започаткували окремий фонд, який з часом зріс, у 1826 р. за активної підтримки плебана римо-католицької церкви Йожефа Лінці спорудили головну каплицю. Після цього до 1828 р. на гроші цехів музикантів, чоботарів, дубильників і гончарів були збудовані перші чотири стаційні каплиці, що символізували місця зупинок Ісуса Христа по шляху до місця страти. У 1839 р. сатмарський римо-католицький єпископ за свій кошт збудував п'яту каплицю. До 1850 р. на гроші різних благодійників спорудили ще чотири каплиці. Десяту у 1874 р. поставив канонік мукачівської єпархії Андрій Чургович. Три останні каплиці, якими завершилося оформлення Кальварії, збудував відомий своєю жертовністю римо-католицький плебан Андраш Будіш. З каплицею на Кальварії (з кінця XVIII ст. так почали називати Виноградну гору) пов'язані два відпусти, які проводилися в дуже святковій обстановці, з римо-католицькою і греко-католицькою службами і трьома мовами. Саме у зв'язку з відпустами у 1830 р. за планами інженера Якоба Лама на Кальварію прорубали окрему вулицю, котра з'єднала тутешні каплиці і кладовище з містом. Її так і назвали - Кальварія (в радянський час вулиця називалася Цвинтарна, а з середини 1970-х років і донині — Тиха).
У повоєнний час комплекс каплиць на Кальварії зазнав значних втрат. Головну каплицю державні органи передали Ужгородському університету, який облаштував у ній обсерваторію (1957). Вона діє донині. Окремі стаційні каплиці зруйнували, а ті, що залишилися без господаря, теж поступово руйнувалися. Тільки на поч. 1990-х рр. їх знову поновили і розписали.
З кінця XVIII ст. на вершині гори виникає кладовище. Серед перших, хто знайшов тут вічний спокій, був і видатний угорський поет Габор Дойка. Пізніше з обох боків вулиці будуються нові кладовища: римо-католицьке, греко-католицьке і реформатське. У 1906 р. прийнято спеціальний закон про кладовища, оскільки вони дуже стрімко заповнювалися. Уже в цей час був розроблений проект нового водопроводу, згідно з яким на вершині г. Кальварія планувалося розмістити величезні резервуари. Проте втілення цієї ідеї в життя здійснилося лише у чехословацький період. 7 березня 1930 р. був закладений перший камінь у фундамент майбутнього резервуару. Роботи завершили у 1931 р. (комплекс діє донині).
У 1945 р. було прийнято рішення поховати на Кальварії в братській могилі воїнів радянської армії, які загинули у боях за місто наприкінці жовтня 1944 р. Меморіальне кладовище відкрили 22 липня 1945 р. й назвали Пагорбом Слави. Через двадцять років тут спорудили обеліск.
Проте на Кальварії спочивають не тільки воїни, що загинули на полі битви, а й мирні жителі міста різних національностей і конфесій. У тіні віковічних лип та дубів, в одному з найбільших парків, на які так багатий Ужгород, лежать тлінні останки кількох поколінь ужгородців. Тут знаходяться, наприклад, могили знаменитого мера міста Міхая Фінцицького, колишнього губернатора Підкарпатської Русі Антона Бескида, відомого композитора, диригента, піаніста Дизедерія Задора (1912-1985), художників Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, Федора Манайла та інших, краєзнавця Петра Сови, письменника, філософа, археолога Федора Потушняка і ще багатьох-багатьох видатних представників Ужгорода.
Ужгородські Ромео та Джульєтта На Кальварії, поряд з могилами знаних людей, могили десятків, сотень, тисяч могил менш відомих ужгородців. За кожною з них долі, часто трагічні. Про одну з них хотілося б розповісти дещо більше, бо у свій час цей випадок вразив усе місто.
…1892 рік. Ужгород, в якому налічувалося заледве 12 тис. осіб, був маленьким провінційним містечком, де всі знали один одного. Розмаїття в життя міста вносили офіцери й солдати місцевого гарнізону. Один з них, Гейза Шеффер із сусідніх Баранинець, який щойно закінчив військову академію, дізнався, що батька його коханої Агнеси Деметер переводять служити з Ужгорода в далеке місто Шопрон (на кордоні з Австрією). Перед обідом 3 листопада Гейза прийшов до Агнеси, яка саме збиралася до міста на закупи.
Молодий офіцер не відпустив кохану у місто, а привів її до свого помешкання. Минав час. Була вже 6 година вечора. Батьки дівчини й знайомі офіцера занепокоїлися їхньою відсутністю.
Гарнізонний лікар А.Шюргер оглянув будинок Гейзи і помітив, що двері замкнені на ключ зсередини. В той же час до будинку на шаленій швидкості під'їхав кінний екіпаж, з якого вискочив мукачівський товариш молодого офіцера Степан Климко й показав листа, в якому Гейза писав, що хоче покінчити життя самогубством. Коли виламали двері, перед присутніми постала страшна картина: дівчина й парубок сиділи на постелі один біля одного, приперті плечима до стіни, з простреленими серцями, а біля них лежав револьвер.
Звістка про самогубство двох молодих людей, які так кохали одне одного, що не хотіли розлучатися й вирішили померти, щоб залишитися навіки разом, вразила все місто й кинула у розпач їхніх батьків. Похорон вирішили влаштувати спільно. Дівчину одягли в біле плаття нареченої, юнака — в офіцерську форму. Обидві процесії злилися біля будинку Гейзи Шеффера в одну і вулицею Другетів у супроводі величезної кількості міщан і військового оркестру вирушили на Кальварію. Тут ужгородських Ромео і Джульєтту поховали у спільній могилі, а присутні закидали їхні труни такою кількістю віночків зі стрічками, що коли під рушничні залпи могильну яму почали закидати землею, то не було чути звичного тупого стуку глини об труну…
Ще й сьогодні Гейза й Агнеса спочивають вічним сном на древній Кальварії, нагадуючи про вічне кохання.
Йосип Кобаль. "Ужгород відомий та невідомий", 2008
Останні новини
Коментарі - 0