Завантажити мобільний додаток Завантажити мобільний додаток

Головна » Життя

Найдавніша дерев’яна церква Закарпаття

Найбільшим нашим мистецьким скарбом, який засвідчує нашу ідентичність і є нашою гордістю – це дерев’яні церкви

У середині 1930-х років, пишучи про дереворити Йозефа Ржержіхи, професор Д. Странська написала: «Найбільше багатство Східних Карпат. Це не тільки глибокі гори, чорні ліси і зелені поляни, якими постають перед нами наші Східна Словаччини і Підкарпатська Русь; це не тільки природна краса, яка приваблює відвідувачів. Принадами та перевагами, безумовно, також є типові прояви народної культури і народного мистецтва. Русинське населення лемки, бойки та гуцули живуть в віддалених гірських долинах, ведуть простий спосіб життя майже патріархально консервативний, і не лише зберігають багато рис дуже давніх часів, але й створили самобутні і цікаві мистецькі твори. Найгарнішими і найціннішими пам’ятками, безсумнівно, є дерев’яні церкви, які є одними з дійсних перлин регіону. Розкидані по благодатній землі є найпривабливішим з того, що має Карпатська Русь, заслуговують назви «класична дерев’яна архітектура країни». Мрійливі, почорнілі церкви, напівприховані серед старих дерев на пагорбах, свідчать про власну долю країни. Вони є свідченням того, як в цьому регіоні зіткнулися дві потужні культурні течії Європи – західна і східна. Сліди цього зіткнення очевидні. Стилі церкви свідчать про те, як люди жили впродовж багатьох століть далеко від культурних центрів, як бідно вони жили в природному середовищі, як зберегли в архітектурі церкви оригінальність і простоту, як спонтанно сила народу і його любов до творчості, призвели до побудови таких будівель».

І дійсно, найбільшим нашим мистецьким скарбом, який засвідчує нашу ідентичність і є нашою гордістю – це дерев’яні церкви. Закарпаття зберегло ще певну їх кількість, правда не всі в автентичному вигляді. Ці церкви часто окутані легендами, особливо це стосується дати постання. Наприклад, церкви в Колодному та Середньому Водяному датуються деякими дослідниками XV ст., що не відповідає найновішим науковим дослідженням.

Вперше село Колодне згадується в документах 1389 року². Невідомо, коли в селі постала перша церква. Перша згадка про сільську церкву датується 1652 роком і походить з напису на рукописному «Служебнику», який зберігається в фондах Закарпатського краєзнавчого музею: «Трудолюбіем ієреєм Матфеем Святенником святаго храма Николая в селі Колодном в літо от воплощения Бога 1652 місяца августа дня 25»³. Згідно з останніми дендрологічними дослідженнями, церква збудована на початку XVIII ст. з дерева, зрізаного 1715 року. З цього матеріалу зведені стіни зрубу підопасання. Стіни зрубу надопасання нави і бабинця, зведені з матеріалу попередньої церкви, збудованої з матеріалу, зрізаного 1638 року. В цю нову церкву перенесли іконостас зі старої, який поновив маляр Ілля з Хуста, про що свідчив напис на звороті царських дверей: «Поновленіє сіх двер Року Божія 1737 місяця ноеврія Ілія маляр хуски». В акті візитації церкви єпископом Мануїлом Ольшавський відзначено: «Церков: деревяна, шпинґлями покрита, добра. Красними образами всіми украшена. Благословенна от еппа Досотея. Посвященна Св. Николаю». Це підтверджує дату побудови церкви – початок XVIII ст., тому що єпископ Доситей був мармороським єпископом у 1711-1723 роках.

Село Середня Апша (Середнє Водяне) згадується в документах 1390 року. А перша згадка про пароха і церкву в селі датується 1428 роком. Невідомо в якій частині села постала перша церква. Ймовірно, в середині XVII ст. була збудована теперішня нижня церква, про що свідчили дати на зрубах. На північно-східній грані вівтаря на третьому брусі знизу: «АXПE» (1685), а на п’ятому брусі від підвалини південної стіни бабинця зліва від дверей: «… но бы хра ро Бо АХЧО (1699) мца ію дна сове[рши]». Ймовірно, остання дата відноситься до ґрунтовної перебудови церкви, здійсненої 1699 року. На жаль, не збереглося жодних даних і про верхню церкву. Теперішня збудована у 1705 році. Ймовірно, при її будівництві були використані елементи давнішої будівлі, зокрема портал між навою і бабинцем, на якому давніше відчитувався напис про розмалювання нави попередньої церкви у 1601 році: «маловал … АХА».

Інші церкви XVII ст., з відомими датами побудови збереглися в селах Нижня Апша XVII ст. (1659), Новоселиця (1669), Крайникове (1688), Сокирниця – на зламі XVII/XVIII ст. Деякі давні церкви були вивезені у міжвоєнний час до Чехії. Так до міста Бланска вивезли церкву 1641 року з села Нижнє Селище, а до Добржікова – церкву 1670 року з Холмовця. Інші давні церкви XVII ст. з села Руське Поле (Малого і Великого Урмезієва) були зруйновані за розпорядженням місцевого директора школи у середині 1960-х років. Чехи захоплювалися нашими дерев’яними церквами, вивчали і малювали їх. Окрім вже згаданих двох в Чехію перевезли ще декілька: з Обави в Нову Паку, з Медведівців до Праги, з Глинянця в Кунчіце та з Малої Полянки на Пряшівщині в Градец Кральове.

Та, виявляється, збереглася одна найдавніша закарпатська дерев’яна церква, правда не в Україні, а в Румунії. Це церква з села Кричова Тячівського району.

Кричово – село на лівому березі річки Тереблі. Воно межує з селом Драгове Хустського району та з селами Чумалево, Дулово та Колодно Тячівського району. Вперше село згадується в письмових документах XIV ст. З 1448 року Кричово належало родині Татулів з села Вільхівці. На землях тодішнього села розташовувалися 12-15 дворів – садиб. На середину XVI ст. Кричово нараховувало 30-35 дворів. Найбільш відома у цей період родина Штефана Стойка. На початку XVII ст. мешканці звели нову дерев’яну церкву. А у 1690 році продали її до села Ончешти над річкою Ізою, південніше від Сиготу. Тоді ж звели нову сільську дерев’яну церкву. У 1693 році в селі збудував Кричівський монастир Петро Стойка, який після смерті дружини постригся під іменем Петроній в Угольському монастирі в ігумена Парфенія, зробив колибу і з допомогою селян Кричова, Чумалева та Колодного розчистив хащу і звів монастир, який був завершений на початку XVIII ст. за владики Доситея. Зараз на тому місці, в урочищі Пийтерів берег, поставлений хрест, як пам’ятник про існування монастиря.

Людська пам’ять мешканців Кричова зберегла переказ про перенесення давньої дерев’яної церкви з їх села, але не зберегла назви села, куди її перенесено. Професор Степан Стойко, уродженець Кричова, в своїй книзі про село пише: «Церква Св. Миколи Чудотворця, збудована з вікових дубів в урочищі Одарово коло 1470 року була пізніше перевезена в село Колодне, розташована за 5 кілометрів від Кричова».

Насправді, церкву перенесли в Ончешти. Це село було засноване у XIV ст. Найдавніша згадка про нього походить з 1360 року. Воно тоді називалося Wanchuk, Vanchukfalua (1405), Vanchokfalua, Vanchikfalva (1406). Ця назва, ймовірно, походила від руського імені Іван – Іванко, Ванко, Ванчо. Отже первісно село було заселене русинами-українцями. З часом село заселили румуни і вже у XVII ст. це було румунське село. Румунська назва села Onceşti виникла внаслідок румунізації угорської назви Váncsék.

Згідно з документами, в Ончешті (Ванчфалва) у XVII ст. згадуються дві дерев’яні церкви. Одна з них був розташована у місцевості під назвою Глімау, де колись був старий цвинтар. Згідно з інформацією, отриманою від священика Іоана Редника, ймовірно, що це була монастирська церква. Обидві церкви, сільська і монастирська були знищені пожежею. На новому місці церкву вкрили розписами у 1691 році.

У Ончештах візитатори XVIII ст. дуже скупо описали її. Так, візитатор 1747 року про церкву лиш відзначив: «структура церкви дерев’яна в задовільному стані». Мукачівський єпископ Мануїл Ольшавський, відвідавши церкву в Ончештах у 1752 році записав: «Ванчфальва (Vancsfalva). Церква дерев’яна, шинґлями вкрита, з вежею, мальовничо зведеною, вся вкрита розписами, повторно посвячена єпископом Стойкою, посвячена Св. арх. Михайлу, два дзвони були благословенні ним же. Цвинтарної оточений парканом». А візитатор 1774 року константував: «Церква структури дерев’яної, ціла ремонту по довшому часі вимагає».

Церква з Кричова в Музеї народної архітектури в Сиготі. Фото А. Лінинського, 2018 р.

Ймовірно, ремонт її відбувався поступово, бо у 1802 році її знову вкрили новим стінописом. Тоді ж новий кивот до церкви зафундував Ґоє Дорде, про що свідчив напис українською і румунською мовами: «Сию чинборию сооружил раб бжіи Ґоє Дорде з жоною Настасією … року 1802». Ця церква діяла безперервно до 1939 року і весь час доглядалася мешканцями села. У 1939 році відбулося освячення нової мурованої греко-католицької церкви, збудованої стараннями пароха о. Василя Ґоджі. Стара церква від того часу стояла замкненою. У 1941 році К. Кодреану написав: «Ця дерев’яна церква з мармороського села Ончешти є одним з багатьох чудес віри і прив’язаності селян. Впродовж більше трьох століть це місце поклоніння перетворилося справжній живий музей мистецтва та душі селян».

Церква з Кричова в селі Ончешти. Фото 1941 р. за Brătulesku V. Biserici din Maramureş

В тому ж році більший опис церкви зробив Віктор Братулеску у своєму дослідженні про церкви Мараморошу. Правда, він датував церкву початком ХІХ ст., як і стінопис, виконаний, ймовірно 1802 року Миколою Фалінцевичем, як свідчив напис.

Обміри церкви. За Brătulesku V. Biserici din Maramureş

У 1974 році не чинну церкву перевезли з Ончештів до Етнографічного музею в Сиготі Мармороському, і тепер вона є перлиною музею під відкритим небом. Церкву встановили на мисі, який домінує над усім селом, відтвореним у межах музею, і зближує всі дороги, що перетинають його. Ця дерев’яна церква є найстарішою будівлею музею. Деякі бруси дендрохронологічним методом датовані між 1572 і 1614 роками. Стінопис зберігся фрагментарно. З найдавнішого вистрою збереглися лише царські двері. У верхній частині зображена сцена «Благовіщення Пр. Богородиці», а в чотирьох нижніх – євангелисти Матвій, Марко, Лука та Іван. Зображення, виконані за візантійським каноном, мають архітектурне оформлення, характерне для іконопису. Архітектурне тло переходить у ландшафт, зокрема, вхід до печери на іконі євангелиста Івана. Євангелисти сидять на стільцях без спинки, у робочому положенні за тетраподами, перед ними розгортаються сувої. У них є письмові приладдя. Євангелист Іван дає текст євангелії своєму учневі Прохорові. Напис фарбою На царських дверях нижче Богородиці зі сцени Благовіщення є напис червоною фарбою: «Күпилї сїй двері два күмове до храмѫ С Аггла Михаила Никора и Стефан Ро Бжо АХКА мѣца авгѫста днѧ ЗІ». Отже, двоє кумів Никора і Стефан купили царські двері до церкви Св. арх. Михайла 17 серпня 1621 року. Це сталося в Кричові, відразу після побудови церкви при влаштуванні її вистрою. Біля зображення архангела Гавриїла теж є напис, який не повністю відчитується: «… раб Бжіа Стефана … подружіа Настасї… Іосифіа Параскевіей Димитріа Грїгоїа Ѡ…кіа спомини их … на здраві… ». Біля Богородиці теж є напис, який відчитується ще гірше: «М… ра… Бжіа в имѧ Никора … и всѣх рѡдителей помѧни иг и на здравице на…».

Царські двері 1621 року. Фото А Лінинський, 2018 р.

Сама церква дуже архаїчної побудови. Складається з п’ятистінка нави і бабинця та вужчого прямокутного вівтаря. Перед бабинцем влаштована двоярусна аркова галерея. Нава і бабинець вкриті чотирисхилим дахом з якого над бабинцем виростає стовпова дзвіниця з світлицею. Світлиця має влаштоване підсябиття та аркову галерею з двох арок на кожній грані. Завершує дзвіницю високий ґотичний шпиль, що виростає з чотирисхилого даху. Вівтар вкритий трисхилим дахом. Всередині нава перекрита півциркульним склепінням, в бабинці і вівтарі пласкі стелі. Нава відділена від вівтаря стіною, в якій прорізані двоє отворів на царські і північні дияконські двері. З бабинцем нава поєднана теж дверима з різьбленим порталом.

Ктиторський напис на царських дверях. Фото А Лінинський, 2018 р.

Цікавий момент, пов’язаний з перенесенням церкви відзначив румунський дослідник Алексанру Бабош. На елементах дзвіниці є нанесені дуже чіткі і гарно виконані теслярські знаки у вигляді кириличних букв²². Він дослідив і ще одну дуже цікаву річ – знайшов ім’я майстра, який переносив церкву з Кричова в Ончешти і підписався на брусі над порталом до нави. На жаль, ймовірно під час ремонту 1802 року були вставлені нові різьблені портали дверей у бабинець та в наву і напис зберігся лише на половину бувк, але його можна прочитати: «Мещеръ Гаврил»²³, тобто – майстер Гаврило. Правда, А. Бабош приписує йому побудову церкви, що не відповідає двом позиціям – в Кричові не розмовляли румунською, тому напис був би «Майстер Гаврил», а по друге – ім’я будівничого писалося на надпоріжнику чи одвірках потралу, а не над порталом. Та й букви напису набагато простіші, ніж букви елементів вежі-дзвіниці.

Надзвичайною архаїкою віє від віконець церкви. В південній і північній стінах нави і бабинця прорізані по одному невеличкому віконцю в стінах підопасання і по одному в стінах надопасання, та ще по одному більшому в стінах нави ближче до вівтаря. У вівтарі прорізані три віконця – більше у східній стіні надопасання, та менші у південній та північній стінах надопасання та східній підопасання. Маленькі віконця мають фаски з зовнішньої та внутрішньої стін, що свідчить про те, що вони ніколи не були заскленими.

Збережений і первісний двоярусний арковий ґанок. Його аркада утворена зі стовпів і підкосів, вкритих різьбою, як і перил, теж вкритих різьбою.

Церква з Кричова-Онцештів, яка перебуває в теперішній час в Музеї народної архітектури в Сиготі, повинна увійти до скарбниці української сакральної архітектури як найдавніша збережена пам’ятка мармороського типу Закарпаття.

За матеріалами: https://zbruc.eu

Нагадаємо, Подорож Карпатами: стратегічний історичний об’єкт «Тустань» та пам’ятки Закарпаття (ВІДЕО)

Реклама
Реклама