«Карпати — 2018″: Віднайшли останки 27 солдатів Першої світової війни (+ФОТО)

Відомий археолог, директор Іршавського районного історико-краєзнавчого музею Андрій Світлинець нещодавно повернувся з організованої ВГО «Союз «Народна пам’ять» пошуково-дослідницької військово-меморіальної експедиції «Карпати-2018», приуроченої 100-річчю закінчення Першої світової війни. Робота там вразила історика настільки, що не міг не поділитися враженнями. «Чорні копачі» й солдати без… голів – Сім годин у дорозі, й прибули в с. Татарово на Івано-Франківщині, – розповідає пан Андрій. – Криворівненський перевал, й далі все вище в гори. Кілька разів бачив обвали – каміння засипало дорогу. У табір прибули опівночі, спали в наметі. Вранці шикування і поділ на три пошукові групи. Близько обіду кожна виходить до свого сектору. Працюю в парі з земляком-колегою Сергієм Мартином. 6 чоловік із металошукачами продзвонюють територію – буквально кілька хвилин, і пішли знахідки: гільзи, осколки, шрапнель. Помічаю затягнуті часом вирви від снарядів. Під самим верхом пагорба ряди скрученої колючої проволоки, далі – окопи, бліндажі. Поряд у траві лежить іржавий солдатський казанок – тут ішли серйозні бої. Знайдені гільзи свідчать, що оборону тримали німці та австрійці, а штурмували їх солдати російської армії. На цьому пагорбі також працює група з Кременчука, в засипаному окопі вони знаходять останки німецького солдата. Поряд металевий хрест. Кажуть, що тут його перепоховали «чорні археологи». Нашу роботу перериває злива. До вечора повернулися всі групи, стіл наповнюється свідками давньої війни. …Третій день розпочався з нічного дощу. Продзвонюючи місцевість, поступово піднялися на вершину сусіднього пагорба. Розчаровані, – нічого немає. Бредемо чорничником і виходимо на вершину. Бачу розкопану ділянку – видно, «чорні копачі» добряче попрацювали. Розкидані гільзи, пат­рони, шматки шкіри й дві іржаві саперні лопатки російського взірця. Поряд два шрапнельні стакани (гільзи), забиті землею, із якої росте зелений мох. Вирішуємо перевірити вручну. Заглибилися на один штик, й одразу пішли фрагменти кісток. Копаємо обережно, і за хвилину проступає темний поліетилен. «Чорні копачі» знайшли й розмародерили поховання, а кістки склали в мішок і знову закопали. За десять метрів – ще одна знахідка. На невеликій глибині – кістки та солдатські чоботи. Металошукач показав кольоровий метал, акуратно розкопуємо й з’являється шкіряний підсумок із патронами та плечова кістка. Натрапили на поховання, яке повністю збереглося. Маскуємо це місце гілками ялини. А потім ще копаємо – бачимо кулеметну стрічку, під нею – кістки ребер. За день віднайшли 4 поховання та мішок різного залізяччя. На базі довідуємося, що наші колеги теж попрацювали успішно. Підняли кілька солдатів, знайшли багато цікавих речей та розвідали кілька нових поховань. Увечері прийняли рішення – завтра провести ексгумацію тіл. Сон не йде. Думаю про тих, хто лежить на вершині гори. Хто вони? Росіяни, українці, німці, австріяки, угорці? Як загинули? Сніданок, як завжди, о 8-й. До речі, годували нас дуже смачно. Повертаємося на вчорашнє місце, відтягую гілки ялини і… чітко вловлюю запах розкладеного тіла. Аж не повірилося, бо пройшло вже 100 років. Розкопуємо. З’являються кістки ніг, виходять контури шкіряної сумки, хребет, ґудзики, стріляні гільзи з російської гвинтівки Мосіна. Значить, у похованні солдати російської імператорської армії. З-під шару землі на рівні грудей проступає натільний срібний хрестик. Я з несподіванки аж завмер. А там, де було серце, бачу маленьку металеву шрапнельну кульку. Солдат загинув від її розриву. Ще одна – в ділянці живота. Копаємо далі, й вимальовується скелет другого бійця, котрий мав на собі кулеметну стрічку. Вона теж російського виробництва. Нарешті доходимо до ніг – там чорні чоботи. Сумнівів не залишилося – в похованні солдати РІА. Але… без голів. Страшно уявити, що тут відбувалося в 1917 році. У чоботях знайшли горня та гаманець. За правилами, кожного бійця нумеруємо, біля речей робимо короткий опис. Опісля обережно виймаємо останки й розкладаємо на спеціальному банері. Саме тоді вимальовується чітка картина. У двох інших розмародерених похованнях колеги також знайшли тіла солдатів російської армії й натільну іконку. Ще одне – повністю розчистити не вдалося. Його підняли лише наступного дня. Там теж виявився боєць російської армії при повній амуніції – два шкіряні трофейні (німецькі) підсумки з російськими патронами, залишки фуражки, чоботи. Увечері з вантажем «200» повертаємося на базу. Ексгумація німецьких солдатів – За вечерею довідався, що на одній із вершин знайшли поховання німецьких солдатів, вирішили їх також піднімати. Прошуся назавтра в ту групу, бо ж цікаво, – веде далі Андрій Світлинець. – День п’ятий розпочався десь о 4-й. Не спалося. Поспішаємо на розкоп, бо вчора трапився прикрий випадок. Ідучи на позицію, наші видзвонили в придорожньому окопі цілий шкіряний патронташ. Щоб не тягнути його з собою, заховали. А повертаючись увечері, знайшли вже розірваним і випотрошеним. Видно, місцеві випадково натрапили… …Бачу розкоп, у якому головами на захід лежать два солдати. Німецькі. Збереглися навіть фрагменти уніформи. Ще одне поховання розкопане лише частково. Привертає увагу крайній кістяк – дивує його голов­ний убір, чорна циліндрична шапка з орлом та гірські берци. У хребті чітко видно ковпачок шрапнельного снаряда. Працюємо далі. Із поховання витягують шкарпетки. Цілі. Це який мав бути матеріал, щоб пролежати в землі 100 років! Провідник (із місцевих) звертає увагу на крайнього солдата, особливо на ковані гірські берци. Каже, що саме такі носили гірські єгері з підрозділу «Едельвейс». Можна припустити, що тут поховані солдати німецької Стальної дивізії, яка була різко знята з облоги Вердена та перекинута в Карпати, аби зупинити наступ російських військ під час Брусиловського прориву. Під час ексгумації солдатів у деяких виявилися численні переломи рук, ніг, відсутність частин тіла, розбиті голови, що свідчить про страшні бої на цій висоті. Під кінець дня нас накрила потужна злива, останнього німця вибирали вже з грязюки. Підсумок дня – 7 німецьких солдатів та один російський. Тилові бліндажі і ями–знахідки – На шостий день повернувся у свою групу, – розповідає пан Андрій. – Оскільки пагорби-гори – це суцільна лінія оборони, то треба шукати тилові стоянки, які забезпечували передню лінію їжею, боєприпасами та свіжими силами. Мусять недалеко бути ще бліндажі, де солдати відпочивали, милися, лікувалися. Отримавши інформацію про можливі такі локації від провідників-розвідників, висуваємося в заданому напрямку. Туман такий, що на 10 метрів нічого не видно. Є багато спогадів, як у горах збивалися з дороги цілі військові підрозділи. Стає моторошно, звіряємо наші два компаси. Піднімаємося вверх – схил починає вирівнюватися, й одразу попадаються неглибокі витягнуті ямки – це стрілецькі осередки (передові, для дозорів). Метрів за п’ять пішли окопи. Знайшли шрапнель, осколки, де-не-де стріляні гільзи від німецьких гвинтівок Маузер. Тут стояли німці. Переваливши за вершину, спускаємося в старий ялиновий ліс. І знову окопи. Дзвенить усюди, й доволі густо. З-під лопат виходять купи стріляних німецьких гільз, рідко, але попадаються й російські. Йдемо до другої вершини. У ложбині, промочивши одяг майже до пояса у високій траві, стаємо як вкопані – з-під землі б’є ключем джерело. Так і є, там, де тилові бліндажі, мусить бути вода. Помічаю в густій рослинності колючий дріт. Видно, солдати зробили над кирничкою сітку, щоб у неї нічого не падало. У струмку теж багато колючки та шматків заліза – очевидно, осколки. Спускаюся стежкою донизу, і буквально метрів за 20 натикаюся на залишки бліндажа, поряд – ще і ще. Гукаю до хлопців. Тут, за 300 – 400 м від передніх бойових позицій, знаходилися склади, кухні, лазарет, штаб. Та наша радість від знахідки затьмарюється – «чорні копачі» потрудилися на славу. Але в нас інше завдання – шукати останки. Переді мною вузька гірська дорога, зроблена солдатами. На ній спокійно могли розминутися навіть кіннотники. Невдовзі натикаюся ще на групу бліндажів, а поряд із ними розрита велика яма. «Копачі» тут знайшли стару сміттєву яму і всю її розгребли. Валяються купи шрапнельних гільз, фрагменти металевих кулеметних ящиків, биті скляні пляшки, батарейки, шматки одягу, металева банка з якимось наповнювачем. Треба сказати, що вигрібні чи сміттєві ями є дуже цінними знахідками: в них скидали поламані, пошкоджені чи зайві речі, і вони, як правило, доволі добре там зберігаються. До речі, такі ями знаходять лише на німецьких чи австро-угорських позиціях. Бо російські солдати розкидали сміття будь-де. Напарник Сергій видзвонює завалений бліндаж. Прилад видає потужний сигнал на чорний метал, але на великій глибині. Поступово заглиблюємося більш як на півметра. І врешті-решт витягуємо фрагмент іржавої труби, з якої посипалася сажа. Значить, унизу солдатська буржуйка. Ми розчаровані – наша знахідка роздавлена каменем і часом. І знову натикаємося серед дерев на окопи та невеличкі бліндажі – тут проходила ще одна лінія оборони. Можливо, запасна, а скоріш за все, тут перебував допоміжний резерв, який у випадку атаки росіян мав прийти на допомогу передовій лінії. Тут також усе розмародерено, але окопи доволі добре збереглися. Особливо вразив один бліндаж. Всі інші вириті у землі, а цей – серед суцільного каміння. Повний рюкзак знахідок для музею Останній день. Маємо знайти могилу солдата, яка була розмародерена «шукачами», і перевезти його останки на базу. Вантажимося в «студебекер». Попереду на дорозі улоговина. Я не з лякливих, але коли машина провалюється в багнюку, то мимоволі в грудях щось холоне. Через кілометр нас чекала ще одна «калюжа», що мала вже 4 чи 5 колій і розтяг­лася метрів на 70–80. Машина повністю на «пузі». Витягнув позашляховик, в якому їхали лісівники. Далі окоп – за гільзами знайшли останки бійця. 20 хвилин – і те, що залишилося, ми виклали на спеціальний банер. На жаль, знову збереглося не все. За стріляними гільзами та казанком можна припустити, що тут був похований солдат російської армії. Пошуки на вершині не дали нічого. Вниз по схилу колега натрапив на поховання, бо разом із гільзами є шматки одягу та затвор до австрійського карабіна Манліхер. Копати важко, бо виглянуло сонце, й одразу ж мене атакує мошкара. Нарешті знаходжу голову, вірніше те, що залишилось – на банер викладаю жменю черепних кісток, трохи руки, пару ребер. Із-під землі з’являється металевий чохол до штик-ножа. Самого ножа немає. Бачу кістки ніг, поряд зразу три – в окоп-могилку поскладали те, що залишилося… До Першої світової маю свої рахунки. Бо в тому далекому 1914 чи 1915 році мого діда Федора цісарським розпорядженням теж забрали до війська захищати імперію від посягання іншої в складі 85-го Мараморош-Угочанського піхотного полку. На щастя, вижив, хоч і був поранений, пережив російський полон, і після 1918-го повернувся додому. Одного дня, як розповідав дід батькові, на їхній позиції росіяни провели розвідку боєм. Наступ був такий стрімкий і несподіваний, що австріяки мусили втікати. Тоді куля на виліт прошила діду шию, і він упав на дно окопу. Думаючи, що загинув, товариші залишили його. І ось лежить мій дід, залитий кров’ю, бачить, як по окопах ідуть росіяни, збирають зброю, документи, особисті речі вбитих. Двоє підходять до нього, забирають гвинтівку, нишпорять по кишенях і зауважують, що живий, хоча й дихає через раз. Один каже: «Нада пристрелить австріяка, шоб не мучился». А другий: «Остав. Нехай живе». І пішли далі. Діда відправили до госпіталю. Русина-українця з Боржавської долини тоді врятував інший українець, з тої сторони Карпат. Недалеко від нашого табору розташований ще однин пагорб, що полониною-майданчиком заходить у старий ялиновий ліс. Цікаво, а чи там щось є, бо ж зручне для оборони місце. Дійсно, вся вершина порита окопами, і, що цікаво, майже немає слідів «чорних археологів». Зразу при дорозі прилад ловить сильний кольоровий сигнал. Акуратно розкопуємо. І за якусь хвильку лопата витягує …кришку з-під сучасної пляшки горілки. Крім шрапнелі, дрібних осколків та стріляних німецьких гільз більше нічого немає. Скоріш за все, ця позиція була допоміжна, і бої тут не відбувалися. Вирішуємо повертатися до табору. У другій половині дня – офіційне завершення роботи експедиції, нагородження кращих та вручення спеціальних знач­ків і футболок із логотипами ВГО «Союз «Народна пам’ять». «Гвіздком» програми ввечері стала печена картопля з бринзою. А з першою піднятою чаркою прозвучав тост у пам’ять за всіх загиблих солдатів. Перед від’їздом ділимо «стіл знахідок», першочергово речі вибирають працівники музеїв, стараюся напакувати і свій рюкзак. Потім складаємо офіційний акт передачі. За горою чути страшний вибух – сапери МЧС підірвали боєприпаси, що ми знайшли. Це був останній бойовий салют усім бійцям, котрі поклали тут голови, – завершує розповідь Андрій Світлинець. P.S. Результатом експедиції стало віднайдення останків 27 солдат (19 – російської армії, 7 – німецької, 1 – австро-угорської). Всі будуть перепоховані. А речі увійдуть до майбутньої музейної експозиції, присвяченої 100-річчю закінчення Першої світової війни. Оксана ШТЕФАНЬО, НЗ Фото А. Світлинця Нагадаємо, Ужгород може приєднатися до всесвітньої ініціативи ЮНІСЕФ