Завантажити мобільний додаток Завантажити мобільний додаток

Головна » Історія Закарпаття

Ілько Липей: життєва історія останнього опришка Закарпаття 9фото)

Ця історія захоплює багатьох дослідників, особливо з Чехії, які й ініціювали 7 травня 2009 року неподалік с. Репинного серед Червоного Облазу відкриття пам’ятного знаку останньому карпатському розбійнику – Ільку Липею

Історія життя цієї впертої, розумної, насправді дуже освіченої людини, яка могла читати, писати і рахувати, що було досить рідкісним явищем серед русинів-українців наприкінці 19 століття на території сучасного Закарпаття, починається 1895 року в селі Волове (зараз смт Міжгір’я), де Ілько Липей народився. Починається – і плавно перетікає у велику драму, що вже майже сотню років продовжує вражати допитливих нащадків.

«Розкрити» нам Липея допоміг письменник Василь Ґренджа-Донський, який колись сидів із ним за однією шкільною партою, і який у 1936 році й написав історичну повість «Ілько Липей – карпатський розбійник». Однак чистої правди про чоловіка, який волею чи неволею став на слизький шлях, ми не знаємо. На жаль, навіть ніхто з потомків не вкаже точного місця його поховання…

Про те, що письменник добре знав Липея, можуть свідчити деталі, за якими той описує майбутнього розбійника: «– Ільку, ти був, як циган, найчорніший у класі. Пригадуєш, як ми про тебе писали у мадярський шкільний зошит: «Аз ембер теште фегейр. Кіей фекете? Ліпей Іллейшей фекете…» (Тіло людини біле. Чиє тіло чорне? Чорне тіло має Ілько Липей…)».

Отже, відомо, що після закінчення військової служби і Першої світової війни Ілько одружується, йому тоді було двадцять сім років. Дружині Марійці, котра мешкала у сусідньому через гори селі Лозянське, – сімнадцять. Побралися вони з любові, познайомившись романтично й по-закарпатськи – на полонині, куди Ілько гнав череду овець на літній випас. Заперечення батька щодо майбутньої невістки він слухати не хотів. Із часом у пари народяться дві доньки та син.

Невдовзі в Липея з’являється шанс отримати гроші, необхідні для утримання сім’ї – спадщина брата Івана, який у США був офіцером армії і загинув у Першій світовій війні під час битви на Марні. Брат мав хороший страховий поліс, і «незадовго прийшло кривавих 500 тисяч крон за вбитого «лейтенанта Джона Липея»», які, за документами, перейшли до батька, але той, за непослух Ілька при виборі дружини, видідичив його.

Ось що пише про це Ґренджа-Донський: «Що те значить: видідичити сина? Видідичити селянина, це значить відібрати з його уст кусок хліба, значить засудити його на голод, на вічні недостатки й нужду. Та не тільки його, але й невинних дітей. А яка ганьба, який сором бути видідиченим! То значить, що він не є достойним сином свого батька; він не заслуговує на те, щоб його люди шанували, щоб його поздоровили… Він видідичений, він викинений із своєї дідівщини».

Після цього життя Липея похитнулося. Сварки з батьком, постійні докори дружини та голодні діти мотивують стати з побратимами-однодумцями на кримінальний шлях грабунку багатих євреїв, обкрадання чеських туристів на лісових стежках, волочіння від села до села «зі своїми «ґешефтами»». Відтак переломним стає випадок пограбування та вбивство на Тячівщині братів-євреїв Айнгорнових, що сталося 15 вересня 1926 року. Хоча в той час на теренах Підкарпатської Русі діяло чимало банд розбійників, у тому числі й найвідоміша з них під головуванням Миколи Шугая, підозри падають і на Ілька Липея. Його, попри відпирання ногами й руками і переконування в непричетності до цього злочину, без суттєвих доказів заарештовують жандарми, після чого відбувається суд у Хусті.

Врахувавши туманні докази, суд засудив Липея до 15-річної в’язниці в Леопольдові (зараз Словаччина), де він провів перші роки в одиночній камері. Ілько навіть вів щоденник, у якому описав свою біографію. Історик із краю Височина Чеської Республіки Йозеф Недвєд зазначає, що в тюрмі він поводився дуже слухняно, за що керівництво в’язниці довіряло йому різні роботи поза тюремними мурами.

Але за неповних два роки до умовно-дострокового звільнення за гарну поведінку, він втікає додому. Це було в 1934-му. Причиною такого нелогічного вчинку стали листи друзів про жінчину зраду. І дійсно, кохану Марію він першого ж вечора, як приходить додому, застав не вдома, а в корчмі, де вона витанцьовувала зі своїм любаском.

Від Леопольдова до Волового (сучасне Міжгір’я) – це приблизно тисяча кілометрів. Якщо підрахувати, що Липей втік 11 вересня і був помічений на батьківщині 5 жовтня того ж року, то він повинен був проходити в день, у середньому, по сорок кілометрів.

Зовсім швидко розшукуваний за втечу Ілько зійшовся з Юрком Клевцем із Репинного, який за дрібні крадіжки теж переховувався в околицях ближніх сіл. Із ним разом Липей і почав напади на багатих єврейських купців і чеських туристів

Жандарми не раз намагалися вислідити їх схованку та зловити бранця лісу, але безуспішно.

Невдовзі сталася ще одна трагедія – під час самооборони Ілько застрелив єгеря М. Їрошека. Це стало причиною прибуття до Волового підрозділу з 80 жандармів із Ужгорода. Їхнім завданням було зловити або застрелити грабіжника, а тепер ще й убивцю. За інформацію про місце його переховування чеська влада пообіцяла кругленьку на той час суму – 5 тисяч крон. На це й спокусився місцевий репинець Василь Джегуца, який мав зв’язок із Липеєм.

У ніч із 14 на 15 вересня 1935 року вище села Репинного, де річка робить круті зиґзаґи, до криївки, в якій переховувалися втікачі, замість побратимів прийшли жандарми. Оточені опришки кинулися до річки в надії врятуватися за її водами. Сім куль влучили в Ілька на другому березі під урвищем, восьму, останню, він випустив у себе сам… А Клевець зумів сховатися під покровом ночі й зникнути. Ніхто потім його не бачив і, за деякими джерелами, він числиться в списках загиблих під час Другої світової.

Через кілька днів повідомлення про цю подію та фотографію вбитого «Ілька Липея – розбійника» надрукували десятки чеських та інших світових газет. А в картці в’язня тюрми в Леопольдові з’явився запис: «Застрелений при втечі».

Ця історія захоплює багатьох дослідників, особливо з Чехії, які й ініціювали 7 травня 2009 року неподалік с. Репинного серед Червоного Облазу відкриття пам’ятного знаку останньому карпатському розбійнику – Ільку Липею. Так майже через століття до внуків, правнуків, земляків повернувся несправедливо забутий символ. А хто він – розбійник чи легендарний опришок – кожен вирішить для себе сам. Можливо, комусь обрати допоможе висічений на знаку напис: «Доля сильніша за волю».

Михайло Маркович

Фото з мережі Інтернет

Нагадаємо, Закарпаття прийматиме два матчі між Україною та Словаччиною з футболу

Читайте також:ЦВК констатувала законодавчу заборону місцевих виборів в 10 областях

Реклама
Реклама