Як покататися верхи на закарпатських гуцуликах?

20.08.2018 17:52 47 0
Як покататися верхи на закарпатських гуцуликах?
Гуцулики – особлива порода закарпатських коней, які живуть на відкритому просторі, якщо точніше – на високогір’ї і полонинах. Досхочу там випасаються, грають, народжують потомство, з’ясовують стосунки… Живуть звичним природним кінським життям, а по вихідних возять туристів. Навіть непідготовлених, навіть таких, що коня бачили кілька разів у житті, і то здалеку, йдеться на сайті «Карпатський об'єктив» Кілометри пішки заради коней Для того щоб отримати безмежне задоволення від їзди на гуцульському коні, потрібно спершу попотіти і пройти пішки десь 5 км. ФГ «Полонинське господарство», де розводять і доглядають за гуцуликами, знаходиться в урочищі Прелуки, до якого можна дістатися, спершу доїхавши до с. Тур’я Поляна, що на Перечинщині. Там збирається група, і всі на легковиках доїжджають до другого водозабору, далі, якщо ви не щасливий власник позашляховика, тільки пішки. Щоправда, рюкзаки, торби, провіант і все інше вивезе на гору власник, він же тренер і дуже весела та завзята людина – Олександр. Електронний пастух Уже за півтори години підйому очам відкривається неймовірна картина під старовину витесаних будиночків, наметів, позашляховиків, кущів яфин, у повітрі витає аромат бограчу й відлуння радісного сміху відпочивальників, що так само піднялися під самі полонини – Гостру та Руну, щоб уже завтра піти в справжнісінький кінний похід. А сьогодні тільки перший день пригоди – і всі з нетерпінням чекають, коли приженуть табун із пасовиська. Як нам розповіла менеджер Юлія, коні паслися на полонині Гострій. У них є GPS-датчики, тому їх без труднощів знаходять і приганяють у загін. Неймовірне видовище, коли табун мчить на великій швидкості, здається, гуде земля, поки красені наближаються. Полонинське господарство також огороджене «електронними пастухами» – тонкий металевий дріт, натягнутий по периметру території, не дає коням вийти за межі. Утім пастися й бігти досхочу від полонини до полонини тут є де. Звикання до коня, навчання Для всіх приїжджих проводять інструктаж, де охочі поїздити верхи дізнаються про правильну осанку, як тримати ноги в стременах, що робити з повідцем, щоб скерувати коня в потрібний бік, як обійти дерево, ухилитися від галузи, спуститися в яр чи піднятися вгору. Спершу кожному учаснику підбирають коня. Наслухавшись удома так званих «порадників», що коні можуть укусити, копнути, скинути, спершу стає страшно. Але і людині, і коневі дають час звикнути одне до одного, просто постоявши поруч. Тут стає зрозуміло, що кінь спокійний і задоволено примружує очі під легкі погладжування, не кусатиме нікого, хоч зуби має, і копати точно не збирається. Ані він, ані його друзі, адже зараз ми всі вперемішку стоїмо: люди-коні, коні-люди, і все спокійно. Далі кожного коня сідлають, поки тренер-керівник розповідає і наглядно показує просто на коні, як із ним поводитись. Уперед – у перший похід! Працівники господарства разом з інструкторами допомагають кожному з учасників сісти на коня, вирівняти осанку, знайти рівновагу, показують, куди подіти руки-ноги. Потім кожен веде за повідець коня, іде обов’язково спереду нього. Це не так легко, як здається на перший погляд, але важливо, щоб кінь зрозумів і звик до людини. Далі знову працівники допомагають кожному сісти на коня, правильно вмоститися, щоб узяти повідці й нарешті вирушити польовою дорогою в перший, невеличкий гірський кінний похід. «Добре, що можна триматися за гриву», «А казали, що екстриму не буде, ага» – перші думки, коли тварина робить кроки і розгойдує тебе. Тримати баланс досить важко. І рівної місцини тут нема, і не зупинишся, тому доводиться вчитися швидко і всього відразу: нахил правильний, руки на гриві, повідець попустити, коліна притиснути, не забувати керувати вліво-вправо і дослухатися інструктора: «Не давайте пастися коневі!», «Тримайте повідець!», «Працюйте з конем!», «Ноги не загинаємо!», «Тримаємося рівно! Не схиляємося!», «Уже краще, є прогрес!»… Людей у групі досить багато, різного віку й підготовки, близько двох десятків, але тренер кожному допомагає, підказує. Водночас усі разом ідуть шеренгою, долаючи рови, розмиті дороги, трав’янистий підйом, лісову мокру дорогу, буковий ліс, різкий схил на бік і вниз, гілки під ногами, над головою, поперед очима, дерева зліва-справа, знову рів і потічок. Зупинка, знов трав’яниста місцевість, і ми – ті, що годину тому не знали, з котрого боку підійти до коня, – щасливими вершниками повертаємося до табору. Кожному допомагають зійти з коня, ноги трусяться від напруження, але всі до одного задоволені й ідуть смакувати бограч. Одноденний похід на цьому завершується, але для тих, хто приїхав на три дні, усе тільки починається: закарпатська кухня, чани, ночівля в дерев’яних будиночках чи палатках. Наступного дня триденного походу вершники, уже трішки з досвідом, поїдуть на полонину Гостру, а третього – на Руну. Звідти відкриваються неймовірні краєвиди, до того ж цієї пори можна ще й яфин досхочу наїстися. Дехто бував тут уже не раз, хтось приїхав уперше. Усім і кожному тут раді й терпляче навчають, розповідають, повторюють. З такими тренерами та кіньми вершником може стати кожен, хто цього прагне.   Оксана ЧОПАК Фото автора Нагадаємо, В Ужгороді готуються до цвітіння 3000 кущів хризантем (ФОТО)
Будьте вкурсі з ПЕРШИЙ.com.ua - приєднуйтесь до наших спільнот:

Коментарі - 0

Поки немає коментарів, будьте першим, залиште свій відгук!
Loading...