«Берегівський окупант» - Михайло Олексійович Кристалевський

В Україні знову переполох, директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, вважає радянський період української історії – окупацією. І звісно, пропонує, узаконити все це відповідним рішенням Верховної Ради. Як тут не згадати пресловуті закони  про декомунізацію та дерадянізацію, прийняті за ініціативою цього колоритного пана. До слова, за піднятий мною та моїми товаришами Прапор Перемоги (копію), під час урочистостей 9 Травня, згідно цього Закону, відповідні органи мали підставу засадити нас за грати на п’ять років. От така - демократія! На щастя, у правоохоронних органах, і зараз, ще багато чесних та порядних співробітників. Суспільство наше розколоте, залякане, потроху деградує. За твердження, що в нашій державі йде громадянська війна, мій колега, відомий журналіст Руслан Коцаба, був  заарештований та посаджений на тривалий термін у буцегарню. А мого товариша та однодумця Олеся Бузину, за такі ж погляди - вбито. Якщо закон про радянську окупацію все ж буде прийнятий, то наше суспільство буде розколото остаточно. І ніякі репресії до інакше думаючих, тут не допоможуть. Написав ці рядки й задумався, скільки жовчі, наклепів, провокацій, ці слова викликають у моїх опонентів. До слова, майже кожний другий з моїх візаві з берегівської «Свободі», це колишні комуністи, а один їх суб’єкт, навіть тривалий час керував комсомольцями Берегівського району. Хвала Богу, в той час, коли це було престижно, сприяло кар’єрному росту тощо, не був разом з ними в тій партії, і не тримав у жебеті дулю, як вони. Зараз всі ці хлопці, разом з прихильниками - адепти В’ятровича.  А нам, дітям та онукам учасників Великої Вітчизняної війни, є чим пишатися, є що згадувати, нарешті, своєю свідомістю, своєю громадською позицією, не зраджуємо їх, навіть коли вони відійшли у вічність. Майже вісім років вже немає мого вітчима – Михайла Олексійовича Кристалевського. На 87-му році життя пішла від нас принципова, порядна людина, яка багато років очолювала ветеранський рух Берегівщини, учасника бойових дій під час Великої Вітчизняної війни, інваліда війни, керівника міскрайонної організації ветеранів війни, праці, Збройних сил та органів правопорядку. Народився Михайло Олексійович 1 липня 1924 року у селі Саксагань П’ятихатського району, що на Дніпропетровщини. Часи дитинства співпали с голодомором, не оминула вона й родину Кристалевських. Але Михайло Олексійович до кінця свого земного життя, вважав, що це не був штучно спланований геноцид,  спрямований проти українського народу. У нього була своя принципова позиція з цього приводу, тому, на офіційні заходи влади щодо голодомору, не ходив. А від голодної смерті його разом з маленькою сестрою врятувало те, що він був відправлений батьками у Саксганьский дитячий будинок, а відтак був скерований на опіку в МТС – учнем у ремонтні майстерні. На самому початку Великої Вітчизняної війни, 5 липня 1941 року, П’ятихатський райвійськкомат за комсомольським набором відправляє його на фронт. Щоб туди потрапити, М. О. Кристалевський, прибавив собі кілька років. Із цього часу і до кінця війни, воював у лавах Червоної Армії. Спочатку – на Південно-Західному фронті у 17-му окремому винищувальному батальйоні 21-ї армії. Пережив тяжке лихо  перших місяців оборонних боїв. 17 вересня  1941 року під Новомосковськ-Павлоградом був важко поранений і відправлений у госпіталь. Невдовзі знову опинився на лінії вогню під Харковом. У важких боях у напівоточенні в червні 1942 році – ще одне поранення. На цей раз лікувався у місті Черчик в Узбекистані. У азіатській глибинці, не побачив жодного прояву місцевого націоналізму, зате - співчуття, шанування та повагу до ранених радянських воїнів. Після одужання потрапляє у кулеметне училище в Термезі, після закінчення якого у грудні 1942 року опиняється  на Сталінградському фронті. Воює в прославленій 64-й армії генерала Шумилова у складі 29-тої дивізії. На берегах Волги отримує свою першу нагороду «За оборону Сталінграда». А згодом опиняється на Курській дузі, де тоді проходили  жорстокі бої. Мені пощастило записати та зберегти його спомини про ті часи. Сивий ветеран згадував: «2 лютого 1943 року наша частина після Сталінградської битви була передислокована у Щебекінський район Бєлгородської  області. У кінці березня ми почали готуватися до жорстокої оборони. Уже тоді знали, що німці кинуть  на нас свої відбірні частини – танки «Тигри», «Королівські тигри», «Пантери», самохідні установки «Фердинанд». Ми отримали наказ: якомога глибше окопатися, тож бійці викопали сотні кілометрів траншей. Кожного дня німці вели шалений вогонь, були важкі втрати. Діставалося і від ворожої авіації. Але сила духу була на боці радянських воїнів. Наш 155-й гвардійський артполк був виведений на пряму наводку, щоб знищувати ворожі танки і піхоту. На першому рубежі знаходилась і моя 122 мм гармата. 4 липня, напередодні битви, нас запросили за 12 кілометрів у тил, де показали дві художні стрічки, «Дні і ночі» (про Сталінградську битву) та «Хлопець із нашого міста». Це підняло всім настрій та бойовий дух, що вкрай важливо перед тривалими боями. Що таке патріотизм, можна відчути по-справжньому тільки  під час війни, захищаючи ціною власного життя рідну країну, рідну землю. Того вечора ми повернулися до бліндажів, але не встигли навіть стулити очей, як надійшов наказ о четвертій ранку відкрити вогонь по ворожих позиціях. Таке рішення прийняли наші улюблені, поважні, авторитетні, прославлені головнокомандуючі Г. Жуков та К. Рокосовський. Шквальний вогонь був настільки потужний, що деякі ворожі частини знищили за лічені хвилини. У тому артбою і моя гармата випустила половину свого боєкомплекту, знаходячи свої цілі. Але ворог, на жаль, не був повністю знищений. Його міць була надто великою. Отямившись, гітлерівці  вже через кілька годин перейшли у наступ. У нашому напрямку, забезпечуючи головний удар, ворог наступав силами 3-го танкового корпусу з району Бєлгорода на Корочу. У деяких місцях наша оборона була прорвана, наші війська вели жорстокі бої навіть в оточенні. І тоді на поміч приходила артилерія, яка із закритих позицій завдавала ворогу великих утрат. Втрачали і ми своїх бойових друзів, довелося навіть відступити на 15-20 кілометрів. Із часом наша гвардійська 7-ма армія, а відтак  наша дивізія й полк увійшли до складу Степного фронту на чолі з генералом Р. Малиновським. Командування відводило нам важливу роль, частини, які ввійшли до складу фронту, не повинні були допустити глибокого й наступального прориву ворога, а при переході Червоної Армії в контрнаступ було дано завдання нарощувати  міцні удари з глибини своїх позицій. Тут була зосереджена й велика частина артилерії, танків та з’єднань резерву головного командування. Контрудар Червоної Армії  був міцний. Ми всі – рядові, сержанти, молодші офіцери  і генерали – розуміли , що від кожного з нас залежить наближення перемоги, звільнення наших рідних та близьких із фашистського рабства. Пригадую, як під час  битви отримав  наказ знешкодити ціль № 1. Із завданням успішно впоровся. І тільки пізніше дізнався, що це була церква, в якій німці влаштували склад боєприпасів. Усе це здетонувало і вибухнуло. До 23 липня ворог вимушений був вивести свої війська на цьому напрямку до Бєлгорода. Перед контрнаступом ми ретельно готувалися до прориву глибоко ешелонованої оборони ворога. Відчували, що змучена, понівечена  українська земля, чекає своїх синів-визволителів, у тому числі і моя рідна Дніпропетровщина. Це подвоювало сили. Знали, що спочатку потрібно розбити ворога під Бєлгородом, тут він зібрав великі сили. Саме з цього напрямку проліг наш шлях на багатостраждальну неньку-Україну. 72-га стрілецька гвардійська дивізія успішно наступала, і вже 5 липня це славетне місто було звільнено». Свою другу нагороду, поважну солдатську медаль «За відвагу», М. О. Кристалевський отримав за знищення ворожих переправ із технікою та піхотою на річці Сіверський Донець.  Доля і тут була для нього прихильною – залишається живим, але отримує важку контузію. Без тями пролежав кілька днів, засипаний землею в бліндажі. Це дало підставу командуванню, відправити родичам, які були евакуйовані в тил, похоронку про його загибель. До слова, вже другу на тій війні. Незважаючи на поранення, хоробро воює, його бойовий фронтовий шлях постійно відзначався у наказах Верховного головнокомандуючого та залпами артилерійських салютів. І знову Харків. На цей раз він у складі 7-ї гвардійської армії визволяє першу столицю  України. Потім були Красноград та Кіровоград, також довелося форсувати Дніпро.  Це окрема тема в його військовій біографії, адже за визволення Києва, Михайло Олексійович, отримав дві солдатські нагороди: другу – «За відвагу» та медаль «За бойові заслуги». А щодо домислів, які з’явилися вже пізніше, то «фентезі»: «форсували Дніпро тисячі й тисячі цивільних резервістів з лопатними древками, багато з них загинуло», то М. О. Кристалевський, вважав це блефом. Ціль цієї провокації, говорив він: обілити, оправдати вояк ОУН-УПА, які підло вбили їх командуючого генерала Ватутіна. З цими вояками, він разом зі своїми бойовими побратимами, «зустрівся» на Західній Україні. Від їх куль, не очікувано, з під кущів, у спину, загинуло чимало воїнів Красної Армії. Отож, вже через багато років, з трибун святкових заходів, різних громадський слухань, конференцій, «круглих столів», він осуджав всі спроби прирівняти до статусу учасників ВВв колишніх вояк із ОУН-УПА, виступав проти перекручення тих подій.  А їх духовного лідера, фашистського гауптмана Шухевича, вважав ворогом, в тому числі й українського народу. Це вже їх потомки, перепишуть історію,стануть перейменовувати вулиці, зокрема в Мукачеві, з’явилася за рішенням суду – вулиця Шухевича. Чим зараз дуже хизуються очільники Закарпаття. Орден Червоної Зірки отримує Михайло Олексійович за Корсунь-Шевченківську операцію. Жорстокі бої вів під містечками Новоукраїнськ на Кіровоградщині, під Балтою, що на Одещині. На території Молдавії, яку теж довелося  звільняти від фашистської навали, влучно б’є ворога з гармати у Яссо-Кишиневській битві. Громить ворога на території Румунії, Угорщини та Чехословаччини. Війну закінчив за 39 кілометрів від Праги - 14 травня 1945 року. За ратні заслуги нагороджений повним комплектом солдата-окопника: орденами Червоної Зірки, Слави ІІІ ст., Вітчизняної війни ІІ ст., двома медалями «За відвагу», медаллю  «За бойові заслуги», іншими нагородами. Незалежна Україна вшанувала його орденом «За мужність». Знаком долі вважав М. О. Кристалевський й те, що йому була надана велика честь представляти закарпатських ветеранів на зустрічі з нагоди 60-річчя Курської битви. Тоді, у серпні 2003 року, на белгородській землі зустрілися три ветерани з їх дивізії, а із багатотисячної  гвардійської 7-ї армії – лише 72 учасники тих подій. Дуже шкодував та сумував, що за станом здоров’я, не зміг за запрошенням, прийняти участь у військовому параді на Красній Площі, з нагоди Дня Перемоги. Свою мирну трудову діяльність Микола Олексійович розпочав у 1947 році, коли Міністерство сільського господарства скеровує його до Закарпаття. Працює механіком професійного навчання в училищі, яке в той час знаходилося у селищі Вилок. У 1949 році разом зі своїми вихованцями  переїжджає до Берегова. Тут йому пропонують більш цікаву та відповідальну роботу: спочатку посаду головного механіка на Берегівському винзаводі, а потім – головного інженера на Закарпатській дослідній сільськогосподарській станції у селі В. Бакта. У 1965 році він без відриву від виробництва успішно закінчує Львівський сільгоспінститут, отримує диплом інженера-механіка. 22 роки пропрацював головним інженером автотранспортного підприємства ПАТО ОПС. Загальний трудовий та ратний стаж Михайла Олексійовича – 75 (!) років. З трудові досягнення нагороджений медаллю «За трудову доблесть», багатьма  грамотами та відзнаками, зокрема «Переможець соцзмагань» у 1975 та 1977 роках. Із жовтня 1995 року М. О. Кристалевський очолює районну, а потім міськрайонну організацію ветеранів України Берегівщини. Тоді, тут на обліку в 35-ти первинних осередках – понад 13 тисяч ветеранів. Вона вважалась однією з найкращих в Закарпатті. За багаторічну працю та за особистий внесок у розвиток ветеранського руху, патріотичне виховання молоді Михайло Олексійович був відзначений самою високою нагородою ветеранів - «Почесний ветеран України» . У нас в області таку нагороду тоді мав лише він і голова Закарпатською обласної організації ветеранів – І. Ю. Бігунець. А закінчити свою розповідь про цю високопорядну, людину честі, чудового сім’янина, словами, які промовив М. О. Кристалевський на початку грудня 2008 року, з нагоди Дня інвалідів, волонтерів та добровольців: «Ми пам’ятаємо, хто поліг у боях за наше нинішнє мирне небо, хто зі зброєю у руках у загонах добровольців, інших військових формуваннях відстоював буття сьогоднішніх поколінь. Ніколи не відійде, не щезне з нашої пам’яті сумлінна праця, інколи в суворих умовах післявоєнної пори, наших працьовитих людей, яких нажаль вже немає з нами. Усі вони своїм життям, здоров’ям, неймовірнішими втратами заплатили за світле сьогодення. Вічна їм пам'ять!». Нажаль, ту Україну, - світлу, як що хочете – інтернаціональну, працьовиту, економічно розвинуту,не «фейкову», ми, їх нащадки, – не зберегли. Валерій Разгулов Джерело: Перший кабельний