Як на Свалявщині індиків розводять

Сказати важко, у скількох сім'ях передгірського району розводять цю домашню птицю з розряду куроподібних, але якби організувати конкурс, то дусинський Іван Іванович Таркович неодмінно б у ньому здобув лаври переможця У цьому селі наразі тільки в нього на обійсті можна побачити цих "заморських курок", хоча колись їх утримувала покійна учителька Ніна Григорівна Барахтянська. Як відомо, на Закарпаття вона прибула з однієї зі степових областей ще в середині 40-х років. Цих одомашнених птахів, щоправда, темнішого та бронзового кольору, вирощувала до самісінької смерті. Тямлю, як ми, дітлахи, любили забавлятися з цими екзотичними птахами, що гордо походжали подвір'ям або злітали на паркан. Натомість 72-річний мешканець Дусина має свою версію появи на подвір'ї індиків сріблясто-білого кольору. Розповідає, що якось у молодості поїхав на заробітки у Полтавську область, де на одному з обійсть і запримітив цілу "ферму" цих унікальних птахів. Тож коли із сільгоспроботами впоралися та від'їжджали додому, кілька місячних пташенят поклав у коробку, куди насипав подрібнену пшеницю, та кинув у вантажівку. Ось таким чином і привіз у Дусино понад 50 літ тому цих вічно набундючених індиків. Щоправда, по дорозі зупинялися та напував їх водою. Серед сільгоспвантажу виявилася також індючка, яка вже наступної весни знесла коричневого кольору та із цятками яйця. Відтак висиділа пташенят, які стали дорослими індюкам. Відтоді тут вони не переводяться. Щоправда, у перші дні життя їх треба берегти від міцних і лапатих ніг птахів, бо, не усвідомлюючи, що чинять, ті запросто можуть малих потоптати. Між іншим, раніше цією клопітною, але корисною справою займалася покійна на сьогодні мати пана Івана. Нині за птицею доглядати змушений він сам. Словом, ось таким виявився старт цього сільського бізнесу Івана Тарковича. Ділиться думками, що наприкінці осені, себто побличже до зими, він тушкує м'ясо цих "гранд-курок", тримати їх цілорічно не обов'язково. Та навіть недоцільно! Свою вагу вони "набирають" протягом шести-семи місяців. Між іншим, газда цієї оселі такі нюанси знає про "найдурніших" на світі птахів, що аж слухати хочеться. Дехто називає їх дундуками. Та, попри усе, м'ясо з індиків, які на подвір'ї у плані кормовідгодівлі невибагливі, є дієтичним і малозатратним. Бо вони "клюють" як пшеницю, пшоно, горох, варену картоплю, так само поїдають нарізану кропиву, інше надрібно "потушковане" зеленотрав'я, комах, черв'ячків тощо. Самиці значно менші – 8-10 кілограмів, а ось красені-індики із червоного кольору намистом-гривою під шиєю важать до 20 кг. Коли до них наближається людина, вони з такою силою гелгочуть, що доводиться вуха затуляти. Розпускають віялом хвіст, що блискучого забарвлення пір'ям треться до самої землі. Своєрідно реагують на свист – пожвавлюються та зчиняють неабиякий галас. Хтось, прошкуючи мимо, милується такою їхньою поведінкою у загороді, а декого вона дратує. Та, попри усе, ці граціозні "заморські" свійські птахи є окрасою будь-якого двору. Можна ще багато розказувати про повадки цих велетів-курей, які у Європу (Іспанію) завезли з Америки ще десь наприкінці 16 століття. Відтак потрапили вони і до нашої країни. На сьогодні у світі є понад тридцять видів індиків. Отже, ті, хто наважиться у своєму домашньому господарстві розводити "дундуків", аніскільки не прогадають. Приклад дусинського пенсіонера Івана Тарковича, який, крім цього, усе життя тримає ще й бджіл, є цьому яскравим підтвердженням. Словом, клопотнечі у нього цілорічно: якщо не на пасіці, то коло індюків, уже не кажучи про корову та бичків. Про розведення та догляд за цими птахами, медоносними комахами, домашньою рогатою живністю у тому числі, він під час спілкування розкаже чи не найкраще. Михайло ПАПІШ На фото: І. І. Таркович із Дусина коло своїх улюблених куроподібних птахів.