Берегівщина поступово перетворюється в туристичну Мекку: Частина VІІ

Вармедехаза, управління Бережського комітату – адміністративна будова , де розміщувалися всі структури місцевої влади. До 1919 року на території  Закарпаття знаходилося 4 комітата (комітат – територіальна одиниця, трохи менше території області, та значно більше району). Багата на ліси територія Берег, яка була розташована у північно-східній частині Угорського королівства, вважалась мисливськім угіддям «святих королів». Очолював ішпанське лісове угіддя королівський лісничий. Березького ішпана , як лісничого лісових маєтків , вперше згадують  у письменних джерелах початку ХІІІ ст. (у грамоті Лелеського монастиря 1214 року з точним датуванням названо ішпана Берега). Після монгольської навали  (1241-1242) лісовий округ Берег  було реформовано у комітат, до якого увійшли північно-східна частина комітату Боршова та Боршовський (Боржавський) замок. У привілейованій грамоті, наданій поселенню Ломперт (Берегсас) у 1247 році, цей край згадується  як «Comitatus de Bereg» (Про це пише Т. Легоцькій в першому томі своєї відомої монографії). Центром комітату спочатку був замок Берег, потім Мункач (Мукачево), а з ХІV ст. центром  став Берегсас (Берегово), де проводилися комітатські збори. До слова, уся територія Угорщини була поділена на 70 комітатів. Очолювали жупанське управління ішпани (жупани)із числа феодалів, призначених віденським двором, адміністративно підпорядкувалися Пожонському королівському наміснику. Вони безпосередньо керували політичною, адміністративною і господарською діяльністю на підлеглих територіях. До них надходили накази, розпорядження, циркуляри, формуляри тощо від  імператорської і намісницької канцелярій, тут їх приймали  до виконання. Як правило, старости сіл були мало або зовсім неписьменними, тому в кожному випадку представники окружних управлінь спочатку роз’яснювали їм суть того чи іншого указу, потім старости через  «бубнарів» доводили потрібну інформацію до усіх мешканців сіл. У 1299 році ішпан мав чотирьох окружних начальників і дванадцять присяжних. Ішпан, який часто був вищою посадовою особою і займав цю посаду разом у декількох комітатах, зазвичай не проживав  на території комітату, і тому його обов’язки виконував його замісник – феішпан/наджупан.  Щодо наджупанів то їх і надалі затверджував король . Це були регіональні представники центральної влади, як винагороду за виконання своїх обов’язків отримували частку митних зборів та податків за переправи. Серед тих, хто талантом, своєю сумлінною працею прославили рідне місто було багато яскравих постатей. Яноша Лоняї наджупаном призначили  у 1838 році. Особливо вагому роль він відіграв на засіданнях угорського парламенту 1847 року, виступивши за налагодження нормальних стосунків  між Національними зборами та австрійськім цісарем з тим, щоб уникнути жертв у революції. Але всі його намагання потерпіли поразку. Після перемоги революції 1848 року новий угорський уряд наджупаном Березької жупи назначив Томаша Етвеша. Але після поразки  революції та визвольної війни його засудили  до страти, вирок пізніше змінили на шість з половиною років ув’язнення, 6 з яких він відсидів у тюрмі Мукачівського замку. Після підписання угоди між угорським урядом та цісарським двором, Томаш Етвеш здобув  мандат депутата угорського парламенту, упродовж кількох років  успішно представляв  у ньому інтереси нашого краю. У роки першої світової війни наджупаном  Березької жупи був Ференц Бутькаї. У важкий період довелося йому працювати. Він багато зробив для покращення  економічного становища, систематично надавав удовицям, сиротам загиблих воїнів матеріальну допомогу, був ініціатором багатьох гуманітарних акцій. Коли Австро-Угорська монархія потерпіла у війні поразку, Ференц Бутькаї відмовився від своєї посади, його хотіли заарештувати і він застрелився. Його могила на берегівському римо-католицькому цвинтарі, на жаль, нині у надзвичайно занедбаному стані. На відміну від наджупанів, під жупани не назначалися, а обирались, в основному на 6 років  місцевими магістратами. Більшість з них займала свою посаду лише протягом кількох років. Як виняток, Дюла Йобсті працював піджупаном Березької жупи  упродовж 24 років. Його обрали на цю посаду в березні 1882 року. Він повністю віддав себе дорученій роботі, був надзвичайно вимогливим до свої підлеглих, водночас завжди залишався  скромною людиною. Свої повноваження він передав  Іштвану Гулачі в 1905 році. Іштван Гулачі  був піджупаном  на протязі 19 років, всіма своїми силами та засобами підтримував  культурне життя міста, на підтримку Березького казино організував кілька аматорських театральних вистав. До 1700 року в Бережській жупі не було єдиної адмінбудови для службовців та  проведення зборів, але у 1723 році,після того як угорський сейм прийняв відповідну постанову, граф Шенборн Карл Фрідріх надав під будівництво свою власну ділянку в центрі міста. До слова, після поразки визвольної війни Ференца Ракоці ІІ цісарський двір наділив нащадків родини австрійського графа Шенборна-Бухгейма вічним титулом -  наджупана Березької жупи. Перша вармедехаза  була збудована у 1731 році, це була невеличка одноповерхова будова. У 1879 році на її місці зводять нову двохповерхову будову. На першому поверсі  знаходився архів жупанату, а у внутрішньому дворі знаходилося одноповерхова будова зі службовими квартирами. 18 березня 1880 року в Берегсасі вогняна стихія знищила більшу частину міста. Причиною пожежі стала залишена на ніч без нагляду гасова лампа в квартирі жупного писаря. Міській владі було надано  довгостроковий кредит на суму 320 тисяч форинтів. Для його отримання родина Ліннерів  заклала власний виноградник. Значна частина кредиту пішла на ремонтні роботи постраждалого жупного будинку.  Проводилася велика підготовча робота, якою керувала комісія на чолі з головним жупаном. Через 10 років, 23 жовтня 1889 року, міністр торгівлі  Угорського королівства Барош, відповідаючи на рапорт окружного наглядача щодо недоліків при будівництві будинку жупанату, дав наказ  з’ясувати причини відхилення від генерального плану. Наведені архівні данні дозволяють виправити помилку відомого закарпатського краєзнавця  Петра Сови, який стверджував, що камітатський будинок споруджено у 1880 році. Ця помилкова дата стала «гуляти» від одної книги із краєзнавця до іншої. Є всі умови вважати, що будинок-палац  збудовано на десять років пізніше. Археолог та краєзнавець , директор мукачівського музею ім.  Легоцького Йосиф Янкович мав дані про те, що автором проекту жупного будинку у Берегсасі був Міклош Ібл (1814-1891). Цієї ж версії дотримувався і П. Сова. Тісні стосунки Міклоша Ібла з нашим містом, з його тодішнім керівництвом,  підтверджує листування про інженерне забезпечення будівництва Берегсаса. Ці документи вдалося знайти в архіві Закарпатської області  колишньому міському архітектору, який зараз мешкає в Будапешті, Йосифу Сливці. Архітектурну освіту Міклош Ібл здобув у Відні та Мюнхені, потім продовжив навчання у школі відомого архітектора Мігая Поллака. Свої перші проекти  розробляв у романському стилі. Подальші розробки все більше наближаються до ренесансу. Будинок національної опери у Будапешті, збудований за його проектом у 1874-1884 роках – вершина творчості. Серед його спадщини необхідно особисто виділити брегівську споруду комітатського  будинку, збудованої за його проектом та з безпосередньої  участю. Вона виділяється простим і в той же час вишуканим фасадом, на якому виступають уперед ризаліт із трьома арочними порталами. Ризаліт служить постаментом для дев’ятьох монументальних колон другого поверху. Просторий під’їзд  та широкі сходи надають будові в стилі еклектизму чітку гармонію. (Еклектизмом називається механічне з’єднання елементів кількох стилів: ренесансу, класицизму, рококо, бароко, готики). При будівництві цієї споруди елементи класицизму були використані Іблом у повній мірі, тому її можна вважати цінним архітектурним  пам’ятником ХІХ століття. Крім  того, будова має ще й історичну цінність. У просторому актовому залі читав свої лекції відомий краєзнавець Тивадор Легоцький, там же пройшла презентація його відомої монографії у трьох томах «Історія Бережської жупи». Із 11 по 26 квітня 1919 року тут проходили засідання Берегівського директоріуму і берегівської ради робітників, солдатів та селян. Про це повідомляє встановлена у березні 1969 року на фасаді будови меморіальна дошка. Влада Берегсасу, розробляючи свої великомасштабні плани щодо розвитку та благоустрою міста, завжди спиралася на допомогу Міклоша Ібла. Так що геній Ібла зберігає не тільки спроектований комітатський будинок, але й те, що його талант та інтелект сформували обличчя нашого міста (вважаю, що настав час увіковічити його пам'ять на фасаді колишнього комітатського будинку).  Зараз у будові  бережської вармедехази знаходиться медичний коледж. Валерій Разгулов